Почесні громадяни міста

ПОЧЕСНІ ГРОМАДЯНИ МУКАЧЕВА

За досягнуті успіхи і активну участь у розвитку міста наприкінці XIX століття практикувалось присвоєння звання Почесного громадянина Мукачева окремим помітним діячам, не тільки жителям міста. Яка конкретна заслуга того чи іншого діяча в розвитку міста - не відомо.
Так, у 1875 році Почесне звання громадянина Мукачева присвоєно учасникам наукової експедиції на австрійському кораблі "Техенгоф" до Північного полюсу: капітану корабля Карою Вайнпрехту, морському офіцеру Дюлі Петеру і лікарю корабля Дюлі Кепешу.
В 1880 році виходець з Мукачева художник Міхай Ліб, попросив надати йому прізвище Мункачі, і керівництво міста, крім дозволу на це, обрало його й Почесним громадянином Мукачева.
Потім ця традиція набрала ширшого масштабу, і почесне звання громадянина Мукачева почало присвоюватись депутатам парламенту, міністрам, генералам. За які особливі заслуги - не відомо. Мабуть, така практика існувала і в інших містах Австро-Угорщини. Всіх Почесних громадян Мукачева в XIX столітті було 17 чоловік, з них 5 міністрів і 5 депутатів угорського парламенту.
Подаємо три нариси про найвідоміших почесних громадян Мукачева минулого - Міхая Мункачі, Лайоша Кошута і графа Фрідріха-Карла Шенборна-Бухгейма. Наприкінці минулого XX століття цю традицію в Мукачеві було продовжено. Почесне громадянство Мукачева було надано графині Крістіні Шенборн-Бухгейм за сприяння у відбудові Мукачівського пивзаводу, допомогу у проведенні водопостачання Підгорода та іншу матеріальну допомогу. Звання Почесного громадянина Мукачева присвоєно олімпійському чемпіону Йосипу Беці, будівельникам Василю Дулову і Андрієві Берешу, багаторічному депутату міської Ради Миколі Мешку, письменникам Юрію Мейгешу і Василю Пагирі, колишньому голові міськради Михайлові Диканю, колишньому директору фабрики "Мрія" Юрію Пересті, економісту-меценату Миколі Максимову, Міністру оборони Олександру Кузьмуку та голові держкомітету Укрводгоспу Віктору Хорєву.
На 2-й позачерговій сесії IV скликання 27 квітня 2002 року
присвоєно звання Почесного громадянина Мукачева директору замку "Паланок" Василю Цигаку, директору художньої школи Василю Цібере, багаторічному голові міської ради Миколі Роглєву, меценату перебудови міста Олександру Ровту, репресованим в'язням сталінських таборів Миколі Луціву і Ярославу Хлипнячу.
На 3-й сесії IV скликання ЗО травня 2002 р. таке звання присвоєно колишнім директорам: лижної фабрики - Івану Машиці та тютюнової фабрики і меблевого комбінату Юлію Поневачу.
Кожен з них в своїй галузі вклав вагомий внесок у розбудову нашого міста.

ПОЧЕСНІ ГРОМАДЯНИ МУКАЧЕВА В МИНУЛОМУ

Звання Почесного громадянина в минулому надавалося в Мукачеві тільки угорцям. Подаємо дати офіційного присвоєння звання "Почесний громадянин Мукачева":
За участь в науковій експедиції на австрійському кораблі "Техенхоф" до Північного полюсу 1872-1874 років:
1. Кароль Вайнпрехт - капітан корабля "Техенхоф".
2. Дюла Петер - морський офіцер.
3. Дюла Кепеш - лікар. Присвоєно звання 1875 р.
4. Міхай Мункачі - всесвітньо відомий художник, уродженець Мукачева. Присвоєно звання 4 листопада 1880 р.
5. Агоштон Трефорт- міністр культури й освіти Угорщини, (12 червня 1883 р.)
6. Лайош Кошут - керівник революційного руху 1848-1849 років, (23 серпня 1886р.)
7. Бела Ком'яті - депутат парламенту Угорщини, (9 вересня 1886р.)
8. Ідей Літераті - депутат угорського парламенту, (9 вересня 1888р.)
9. Дьєрдь Ендре - депутат угорського парламенту, (6 серпня 1891р.)
10. Ігнац Дарані - міністр землеробства Угорщини, (3 листопада 1897р.)
11. Янош Недецеї - депутат парламенту Угорщини, мер Мукачева (1902 р.)
12. Ласло Лукач-міністр фінансів Угорщини, (10 березня 1912 р.)
13. Дюла В лашшітш - міністр культури й о світи Угорщини, (21грудня 1912р.)
14. Граф Іштван Тісо - прм'єр-міністр Угорщини, (12 лютого 1914р.)
15. Граф Фрідріх-Кароль Шенборн-Бухгейм - депутат парламенту Угорщини, (12 лютого 1912 р.)
16. Бела Янковіч - міністр культури Угорщини, (12 лютого 1914р.)
17. Шандор Лінзінген - генерал, нагороджений за охорону міста
у роки першої світової війни, (2 липня 1916 року).

МІХАЙ МУНКАЧІ

Відомий майбутній Почесний І громадянин Мукачева - художник І Міхай Мункачі народився 20 лютого 1844 року в Мукачеві. Батьки походили І з німецького роду Лібів. Батько Лео працював службовцем митниці соляних копалень, мати Сесілія Рек -домогосподарка. Вдома розмовляли І тільки угорською мовою.
За симпатії до угорської революції І Лео Ліб був переведений з Мукачева І до Мішкольця, де невдовзі потрапив у тюрму. Дружина з п'ятьма дітьми ховалася від російських військ в горах Матри. Помер батько Міхая 1850 року.
Шестирічного Міхая забрав до себе брат матері Іштван Рек і вивіз у Бейкеш-Чобо, щоб навчити хлопця латини і письму. Та наука хлопцеві не давалась, і дядько віддав його на виховання столяреві Лангі. Там Міхай по 12-14 годин на добу виконував чорну роботу. Завершивши ремісничу науку у Лінга, пішов працювати до столяра Альберта, де у вільний час береться за книги. Та підхопивши страшну хворобу, повертається до дядька, дружина якого доглядає безрідного бродягу. Після одужання з ним
займається малюванням Кароль Фішер. Копії Міхая виходять напрочуд гарними. Він усамітнюється на цвинтарі, замальовує старі пам'ятники. Тут його примітив мандрівний художник Елек Самоті і запропонував копіювати картини в Національному музеї в Будапешті.
Таланат хлопця підмітили керівники Академії мистецтв і направили на навчання у Відень, до художника Рала. Тут і з'являються його перші роботи: "Легенда вояка", "Пасхальне поливання". Та хвороба вражає очі - потрібне лікування.
Підлікувавшись, пробує щастя в Мюнхенській академії мистецтв. Угорщина надає йому стипендію. Міхай захоплюється картинами Курбе, їде в Париж на відкриття світової виставки. У Дюсельдорфі, куди переселяється, його вчителем стає Кнаус.
Міхай розправляє плечі. Картина "Позіхаючий підмайстер" проголошує про прихід у мистецький світ нового майстра. З неї розпочинається відлік угорського романтичного реалізму.
В 1870 році Міхай пише картину "Камера смертника", за яку йому присуджують золоту медаль. Барон Марше пропонує йому працювати в його паризькому маєтку. Тут художник закохується в дружину барона Сесілію. Після смерті барона одружується на Сесілії.
Зірка Міхая стрімко піднімається. Сиплються престижні замовлення, в його честь аристократія влаштовує бали. Париж стає його другою батьківщиною. Та він не забуває й рідне Мукачево. Просить бургомістра Мукачева Яноша Нусера дозволу на прізвище Мункачі. Громада Мукачева не тільки дає згоду на прізвище Мункачі, але й вибирає його Почесним громадянином. В рішенні міського представника сказано: "Ваше мистецтво прославило наше місто, а тому Мукачево хоче виявити Вам своє вдячне визнання тим, що Вас, шановний співгромадянине, загальними зборами 4 листопада 1880 року обрано почесним громадянином".
2 березня 1882 року Міхай Мункачі в супроводі дружини, письменника Йокаї Мора, вченого географа Єне Зічі, друга Шандора Петефі - Шандора Телекі та редактора журналу "Нодь Вілаг" Дегре Алайоша спеціальним поїздом прибуває в Мукачево. У ратуші йому вручають грамоту "Почесного громадянина Мукачева" і срібний вінок. Він одержує прізвище Мункачі.
І знову Париж. Його пензель народжує "Голгофу", "Христос перед Пілатом", портрет Ференца Ліста, пейзажні картини "Таємнича вулиця", "Жінка з хмизом", "Каштанова алея", "Прихід угорців на свою батьківщину", "Смерть Моцарта" та інші. Він здійснює розпис купола Віденського історичного музею. Та застаріла хвороба починає вражати хребет, він тижнями не піднімається з ліжка. Пальці не слухаються, але дух кличе у таємничий світ. І він іде, щоб залишитись найбурхливішим реалістом своєї епохи.
Таким був один з перших громадян нашого міста, пам'ятник якому стоїть в центрі Мукачева.

ЛАЙОШ КОШУТ

Лайош Кошут народився 19 вересня 1802 року в дворянсько-інтелігентній словацькій сім'ї. В 21 рік здобув диплом адвоката і розпочав роботу в комітаті Земплин. У 1831 році став комісаром по боротьбі з холерою, а на зборах Земплинського комітату виступив захисником свободи преси. Від 17 грудня 1832 до 2 травня 1836 року був редактором "Парламентських Повідомлень".
5 травня 1837 року Лайоша Кошута було заарештовано і засуджено на 4 роки. В тюрмі він вивчив англійську мову, поглибив знання з латинської, німецької та французької мов. Парламент домігся звільнення Лайоша Кошута з тюрми і він 10 травня 1840 р. вийшов на волю.
2 січня 1841р. Лайош Кошут став редактором газети "Пешті Гірлоп", яка на своїх сторінках висвітлювала диспути з Іштваном Сейчені. Таємні поліцейські інтриги змусили Кошута в 1844 р. залишити редакцію "Пешті Гірлопа". Він в 1847 р. створив Опозиційну партію, від якої був обраний депутатом від комітату Пешт.
У березні-квітні 1848 року був ініціатором формування і прийняття "квітневих законів", став першим відповідальним угорським міністром фінансів. Він очолив Державну Комісію Охорони Країни, забезпечував самооборону захисту нації, домігся, щоб парламент і уряд Угорщини переїхали в Дебрецен. 14 квітня 1849 р. Лайош Кошут запропонував детронізацію династії Габсбургів.
Угорська революція, яку очолив Лайош Кошут, була придушена царськими військами Росії і військову владу Кошут передав Артуру Гергею. Після капітуляції під Вілагошем, Лайош Кошут емігрував у Туреччину.
Рішенням американського конгресу 11 вересня 1851 р. Л. Кошут емігрує в Англію, а згодом - в США. У 1859 році разом із Дердем Хлопко та Ласло Телекі створив Угорське Національне Управління (угорський уряд в екзилі). Склав план Дунайської Конференції.
Останні роки життя Лайоша Кошута пройшли в Торіно. Він залишив людству величезну і цінну наукову спадщину. Помер у 1894 році, похований у Будапешті.
Керівнику революційного руху 1848-1849 років 23 серпня 1886 р. Лайошу Кошуту було присвоєно звання Почесного громадянина Мукачева.

ФРІДРІХ-КАРЛО ШЕНБОРН-БУХГЕЙМ

Після придушення повстання Ференца Ракоці II в 1711 році, маєтки повстанців перейшли в руки габсбургської династії разом з маєтком Ференца Ракоці II. Новим господарем цих маєтків став Фрідріх Лотар Шенборн - єпископ Бамберзький і архієпископ Майнцький. Таким чином був покладений початок династії в нашому краї.
Маєтки князя Ракоці і постанців 31 липня 1728 року були подаровані цісарем Карлом VI 75-річному архієпископу, який доручив керівництво маєтками кузену Фрідріху Карлу Шенборну, як спадкоємцю, бо старий Лотар Шенборн не мав угорського громадянства.
Шенборнівська домінія складалася з 152 сіл, 15 присілків, 4 торгових міст, а в купленому від княгинь Софії Баторі і Естергазі знаходилося ще 33 села. У документі від 5 вересня 1728 року говориться, що третина домінії - це низина з доброю землею, решта - гірська земля і ліси.
Цісар Карло VI в дарчому листі Францу Лотару Шенборну 13 липня 1728 року пише, що панство подаровано йому навічно. Та в кінці січня 1729 року старий архієпископ помирає. Його секретар
Бауер прибуває в Мукачево, щоб тимчасово перебрати маєток. А ЗО січня 1729 року Бамберським єпископом стає Фрідріх Карло Шенборн, який приймає спадщину усієї домінії. Він призначає двох адміністраторів: окремо для Мукачівської і окремо для Чинадіївської домінії, які два рази на місяць мали йому подавати звіт про господарські справи. Листи з Мукачева до Франконії йшли 15 днів. Для перевірки правдивості інформації Шенборн посилає інспекторів, які проводять ревізію.
Мукачево, як найбільше в домінії місто, одержує від графа привілеї будувати для купців кам'яні будинки, бо місто, за описом Вайнда, "окружено водами і мочарами, і коли випадають великі дощі, до міста можна добратися тільки на човні, дерев'яні будинки в небезпеці, що їх понесе вода".
Фрідріх-Карло Шенборн склав план заселення гірських сіл німецькими колоністами, які могли би вплинути на доморощених своїм прикладом господарювання. Граф, побачивши, що на одержаних карпатських землях мало трудового люду, особливо ремісників, виноробів, технічного персоналу, пересилає в Мукачево німецьких колонізаторів по 50-100 осіб, а пізніше - й цілими сім'ями. А щоб поліпшити свій матеріальний стан, запрошує з Галичини євреїв, дозволяє їм відкривати корчми. Як орендатори, вони поповнювали касу домінії.
Цікавий стан різних віросповідань був у домінії. Русини були греко-католики, угорці - кальвіністами, а урядовці - римо-католиками. Оскільки в домінії були тільки дві римо-католицькі церкви і одна каплиця, граф наказав архітектору Балтазарові Нейману виготовити документацію на побудову в Мукачеві греко-католицької церкви. Мукачівський єпископ пообіцяв готувати священиків з селян, звільнивши їх від панщини.
В 1746 році раптово помер Фрідріх-Карло Шенборн і володаркою стала графиня Шенборн-Менфред, мати і опікунка малолітнього володаря домінії Євгена-Ервіна. Вона почала запрошувати колоністів з Верхньої Австрії.
При графі Євгені-Ервіні домінія швидко стала на ноги. Він був і головою Березького комітату, розпочав першим вирощувати картоплю, соняшник, кукурудзу, розводити спеціальну породу бджіл, в маєтку було налагоджено підприємство для виготовлення свічок із воску. Приділяв велику увагу розведенню садів і виноградників, продукція яких відправлялась у Відень. Берегівське вино йшло на продаж в Галичину, Україну, Росію. Було організовано виробництво пива. Підгорянська пивоварня здобула європейське визнання. В селі Лучки почала працювати лісопилка. Вирощувалась конопля, льон, хміль, буряк, тютюн, лікарські рослини. Домінія постійно поповнювалась найкращими породами корів, коней, овець, свиней. В с.Лучки був організований кінний завод.
Завдяки старанням графів Шенборнів в Закарпаття переселились справжні майстри своєї справи: спеціалісти по дереву, лісівники, будівельники мостів, млинів, бондарі, теслярі, пекарі, ковалі, мисливці, вчителі, лікарі, які несли з собою культуру та духовні цінності суспільству. Навколо Мукачева утворилося 13 німецьких сіл.
Коли у 1746 році старий Ракоціїв "Білий дім" у Мукачеві перебудовували на замок, його здійснювали німецькі робітники. Ними було побудовано Підгорянську суконну мануфактуру, в Нижній Грабівниці паперову фабрику, в Мукачеві та Берегові цегельно-черепичні фабрики. В домінії запрацювали дві паленчарні, парові млини, понад 80 водяних млинів. В Грабівниці діяла фабрика по виготовленню скла і пляшок, в Сваляві - завод мінеральних вод, в Мукачеві - тютюнова фабрика.
З приходом Шенборнів було переоснащено ливарний цех Шелестівського залізообробного заводу. Тут випускались плуги, січкарні, пили, вози, карети.
На виставці в 1885 році, яка проходила в Будапешті, павільйон Шенборнів був одним з найкращих у Європі. Каталог-путівник складав цілу книгу.
Щоосені, у вересні, Шенборни влаштовували у своїх лісних володіннях відстріл диких звірів, в яких брала участь елітна аристократія Будапешта і Відня. Для цих цілей Ервін-Фрідріх Шенборн - представник п'ятого покоління Шенборнів будує в 1889 році замок Берегвар, який декілька разів потім перебудовувався. На озері гості катались на човнах, де плавали лебеді.
Ще в 1746 році Євген-Ервін Шенборн вирішив реконструювати Мукачівський замок, для цього довелося запросити керівника робіт Редера із Вюрцбурга. Відбудова замку проводилась місцевими
ремісниками та силами військового гарнізону. Замок набув такого вигляду, який має і сьогодні. В 1897 році в замку було встановлено орла, який тепер знаходиться в Ужгородському замку.
В 1885 році Мукачівсько-Чинадіївська домінія складалася з 5 міст, 2 селищ, 175 сіл, з яких 20 були заселені частково. Домінія мала 134 тисячі гектарів, більша частина яких - ліси і полонини.
Після смерті Фрідріха Карла Шенборна латифундія переходила в руки нащадкам Шенборнів аж до останнього Бухгейма, який жив у Відні. У 1928 році чехословацький уряд провів земельну реформу, ліквідував Мукачево-Чинадіївську домінію, а її маєтки передав фірмі "Латориця". Останній з династії Шенборнів - Георг-Ервін граф фон Шенборн-Бухгейм в 1944 році залишив замок Берегвар і повернувся в Австрію. З 1945 року прилаторичні ліси перейшли у власність держави, а землі передано малоземельним та безземельним селянам, які потім перейшли колгоспам. Так закінчилась династія Шенборнів на Закарпатті.
Через 50 літ графині Крістині Шенборн-Бухгейм вдалося відвідати місто Мукачево. Сприяв цьому тодішній мер міста Іван Лукеча. Графиня, побачивши землю своїх предків, вирішила матеріально допомогти у її розквіті. Досі 44 рази вона побувала в нашому краї і завжди не з порожніми руками. Вона налагодила й зв'язки з людьми, які мали відношення до їхньої сім'ї, збирає матеріали та документи про співпрацю з мукачівцями останнього графа Шенборна. Має намір організувати музей у Берегварі, який би розповів майбутньому поколінню про домінію Шенборнів на Закарпатті.
Графу Фрідріху-Каролю Шенборн-Бухгейму 12 лютого 1912р. присвоєно (посмертно) звання "Почесний громадянин Мукачева".

ЗАТВЕРДЖЕНО
рішенням 14 -ї сесії
Мукачівської міської ради
V скликання № 320
від « 26 » квітня 2007 року

ПОЛОЖЕННЯ
про звання «Почесний громадянин міста Мукачева»

1. Загальні положення.

1.1. Звання «Почесний громадянин міста Мукачева» присвоюється грома-дянам України та іноземним громадянам, які внесли значний особистий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток територіальної громади міста, збагачення національної духовної спадщини, за благодійну, гуманітарну, науко-ву і громадську діяльність.

1.2. Церемонія присвоєння звання відбувається щорічно, як правило, на
святкування Дня міста Мукачева. Рішення сесії міської ради про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Мукачева» набуває чинності з моменту його оголошення на урочистій церемонії.
1.3. Особам, удостоєних почесного звання «Почесний громадянин міста Мукачева», вручається диплом і пам’ятна медаль.
1.4. Громадяни, удостоєні почесного звання, заносяться в Книгу почесних громадян міста Мукачева. Книга знаходиться у міській раді.

1.5. Присвоєння почесного звання «Почесний громадянин міста» може бути присвоєно посмертно.

2. Порядок висування, розгляду кандидатур на звання «Почесний громадянин міста» та присвоєння цього звання.

2.1. Звання «Почесний громадянин міста Мукачева» присвоюється міською радою за поданням Комісії з питань присвоєння звання «Почесний громадянин міста Мукачева» з урахуванням пропозицій трудових колективів, організацій та установ міста, об’єднань громадян.

2.2. Документи на присвоєння звання подаються на ім’я голови комісії до 1 квітня щорічно. Подання має містити :
- дані про кандидата (прізвище, ім’я, по батькові; число, місяць і рік народження; місце роботи із зазначенням адреси організації і займаної посади; адреси місця проживання);
- автобіографію кандидата;

- характеристику з місця роботи, від політичної партії та громадської організації, підписану керівником;

- протокол зборів трудового колективу, організації, об’єднання громадян;

- документи, що підтверджують досягнення претендента за основним місцем роботи або із зазначенням конкретних заслуг даної особи з громадської діяльності (дипломи, грамоти, подяки і т.д.).
2.3. Протокол засідання Комісії з питань присвоєння звання «Почесний громадянин міста Мукачева» разом з іншими документами розглядається на засіданнях постійних комісій міської ради та виноситься на розгляд сесії міської ради.

2.4. Рішення про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Мукачева» приймає сесія міської ради рейтинговим голосуванням. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше половини депутатів від загального складу.
2.5. Пропозиції комісії із запропонованими кандидатурами щодо присвоєння звання «Почесний громадянин міста Мукачева» з подальшим розглядом на сесії міської ради опубліковуються в засобах масової інформації.

3. Права та обов’язки Почесних громадян міста.

3.1. Особи, удостоєні почесного звання «Почесний громадянин міста Мукачева», з врученням диплому та пам’ятної медалі повинні дбайливо ставитися до їх схоронності.
3.2. Особи, визнані Почесними громадянами міста, користуються пільгами:
- безкоштовного проїзду на всіх видах міського пасажирського транспорту (за винятком таксі);
- безкоштовного відвідування видовищних заходів, що проводяться в місті;
- без перешкод бути присутніми на сесіях міської ради, брати участь в обговоренні питань;
3.3. Особи, удостоєні звання «Почесний громадянин міста», отримують щомісячну грошову винагороду за рахунок коштів місцевого бюджету. Розмір грошової винагороди щорічно визначає і затверджує сесія міської ради при прийнятті бюджету міста.

4. Обмеження щодо присвоєння звання «Почесний громадянин міста Мукачева» та порядок його позбавлення.

4.1. Звання «Почесний громадянин міста Мукачева» може бути присвоєно не більше трьом особам у рік.
4.2. Самовисування на звання «Почесний громадянин міста Мукачева» не розглядаються.
4.3. Звання «Почесний громадянин міста Мукачева» не може бути присвоєне громадянам, які скоїли раніше кримінальні злочини, були засудженими, судимість яких не погашена.
4.4. Питання щодо позбавлення звання «Почесний громадянин міста Мукачева» вирішується на сесії міської ради у разі здійснення особою кримінального злочину, вирок щодо якої вступив у законну силу.

Секретар міської ради З.З. Ленд’єл

ПОЧЕСНІ ГРОМАДЯНИ МУКАЧЕВА
після Возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною

1. Крістина Шенборн - графиня, громадянка Австрії.
2. Андрій Береш - будівельник.
3. Йосип Беца - олімпійський чемпіон.
4. Микола Мешко - постійний депутат міської Ради.
5. Василь Пагиря - літератор, краєзнавець.
6. Юрій Мейгеш - письменник.
7. Юрій Переста - директор фабрики "Мрія".
8. Василь Дулов - будівельник.
9. Михайло Дикань - колишній голова міськради.
10. Микола Максимов - директор магазина 1000-дрібниць.
11. Олександр Кузьмук - міністр оборони України.
12. Віктор Хорєв - голова держкомітету Укрводгоспу
Звання "Почесний громадянин міста Мукачева" присвоєно рішенням сесій Мукачівської міської ради:
12. сесії XXII скликання 22 жовтня 1997 року: Крістині Шенборн-Бухгейм, Берешу Андрію Ільковичу, Беці Йосипу Йосиповичу.
13. сесії XXII скликання 10 березня 1998 року: Мешку Миколі Соломоновичу, Пагирі Василю Васильовичу, Мейгешу Юрію Васильовичу, Пересті Юрію Васильовичу.
17. сесії III скликання 22 грудня 1999 року: Диканю Михайлові Кириловичу, Дулову Василю Васильовичу, Максимову Миколі Володимировичу.
22 сесії III скликання 23 травня 2000 року: Кузьмуку Олександру Івановичу.
29 сесії III скликання 28 грудня 2000 року: Хорєву Віктору Максимовичу.
Цього звання удостоєні на
2 позачерговій сесії IV скликання 27 квітня 2002 року:
Цигак Василь Станіславович
Цібере Василь Михайлович
Роглєв Микола Йосипович
Ровт Олександр Семенович
Хлипняч Ярослав Олексійович
Луців Микола Васильович
На 3 сесії IV скликання ЗО травня 2002 p.: Машіка Іван Васильович Поневач Юлій Юлійович

ГРАФИНЯ КРІСТИНА ШЕНБОРН-БУХГЕЙМ

Народилася 23 січня 1928 року в графській сім'ї Маутнер фон Маркгоф. Молоді роки провела у Відні. Тепер проживає поблизу м.Відня в селі Шенборн в маєтку чоловіка Ервіна Шенборн-Бухгейма, який помер у 1989 році.
Династія Маутнер фон Маркгоф знаменита тим, що дала Австрії канцлерів, міністрів, а в уряді й сьогодні працюють племінники графині Крістини. На прохання чоловіка, який перед смертю просив Крістину відвідати Закарпаття, про яке у нього залишилися гарні спогади про чудову природу і прекрасних людей, графиня досі побувала, починаючи з 1990 року, 44 рази в Мукачеві і нашому краї. І завжди не з порожніми руками.
Так, великою мрією графині є, щоб Підгорянський пивзавод став знову знаменитим, як і колись. Для цього вона шукає інвесторів у Австрії та Німеччині. Організовуючи виставки і продаж картин (графиня сама малює) в своєму замку біля Відня і за отримані кошти привозить апаратуру і ліки в медичні заклади міста, допомогу дитсадкам та інтернатам. В найближчий час обласній дитячій лікарні, яка належала прадіду графині, буде привезено необхідне обладнання та апарат штучного дихання для новонароджених.
Дякуючи графині, в 1994 році в австрійський бюджет було включено модернізацію Мукачівського водного господарства. Місто отримало укомплектовані об'єкти екологічно-чистих труб, автоматику та прилад, що визначає пошкодження труб під землею.
Завдяки графині Крістині була надана можливість дитячій школі гірськолижників, спеціалістам міста, головному лікарю та двом провідним лікарям обласної дитячої лікарні побувати в Австрії і там домовитись про співпрацю. Організувала гуманітарну допомогу потерпілим від паводку 1998 і 2001 років, комп'ютеризувала школу №7 у Підгороді.
У Відні до неї дзвонять люди, які жили в Закарпатті і цікавляться нашим чудовим краєм і прекрасними людьми. Графиня інформує їх про наше життя.
Рішенням Мукачівської 12 сесії XXII скликання 22 жовтня 1997 р. графині Крістині Шенборн-Бухгейм присвоєно звання "Почесний громадянин міста Мукачева" за її велику благодійницьку допомогу Мукачеву.

АНДРІЙ ІЛЬКОВИЧ БЕРЕШ

Народився Андрій Ількович 15 листопада 1929 року в селі Лицовиця Мукачівського району в селянській родині. Закінчив початкову школу в рідному селі і в 1947 році поступив на роботу в Мукачівський лісокомбінат. Працював лісорубом до призиву в армію. Там освоїв професію тесляра, муляра.
Демобілізувавшись в 1954 році, поступив на роботу мулярем в Мукачівське УНР-450, де працював до березня 1959 року. З березня 1959 р. працював мулярем в СМУ-3, яке перейменовувалось в СУ-103, а згодом - в ПМК-98. В 1967 році Андрій Ількович закінчив вечірню школу. До того в 1960 році був призначений бригадиром мулярів Мукачівського ПМК-98, де працював до 1989 року, а потім пішов на пенсію.
Бригада Андрія Береша зводила дев'ятиповерхові будинки в Росвигові, ряд промислових будов в Мукачеві, Сваляві, Волівці, Ужгороді. За успіхи в соцзмаганні йому було присвоєно звання "Заслуженого будівельника УРСР" в 1963 році, а в 1966 році -нагороджено "орденом Леніна". Цю високу нагороду заслужений будівельник одержав за вагомі досягнення бригади мулярів при спорудженні висотних будівель міста.
В 1970 році Андрієві Берешу було вручено медаль "За доблестный труд в ознаменование 100-летия со дня рождения В. И. Ленина", а через рік - в 1971 р. - орден Жовтневої революції.
За високі показники та організаторські здібності Андрія Береша в 1986 році було нагороджено Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Після виходу на пенсію в 1989 році, Андрій Береш жив у рідному селі Лицовиці, де й помер 1990 року. Похований в с. Лицовиця.
Після смерті заслуженого будівельника одна з нових вулиць Мукачева названа його іменем, посмертно присвоєно звання "Почесний громадянин Мукачева".

ЙОСИП ЙОСИПОВИЧ БЕЦА

Народився 6 листопада 1929 року в Мукачеві. Навчався в початковій школі з німецькою мовою викладання, яку закінчив у 1944 році.
Йосип Беца - вихованець мукачівської футбольної команди "Більшовик". В 1949 році був призваний в лави Радянської Армії в м. Станіслав (Івано-Франківськ), де був зарахований в команду Прикар-патського військового округу "Спартак", команда якого в 1953 році виграла першість товариства "Спартак". В 1953 році Й. Беца був переведений для подальшої служби в м. Львів, де грав за команду ОДО Прикарпатського ВО, а восени того ж року його переведено в Москву в команду ЦСК МО.
Всесоюзне визнання прийшло до Йосипа під час виступів за московський клуб ЦБРА. У 1955 році армійці стали володарями Кубка СРСР, двічі в 50-х роках вигравали бронзові медалі. У 1956 році Йосип Беца дебютував у збірній СРСР в матчі проти збірної Франції. Успішна гра "забронювала" для нього квиток у Мельбурн. Як півзахисника збірної СРСР та ЦБРА було включено у список 33 кращих футболістів країни. Олімпійські ігри в Мельбурні вписали яскраву сторінку в історію радянського футболу - там наші гравці, серед яких був і мукачівець Беца, вибороли перші золоті медалі.
Завершивши виступи у 1958 році через травму, Йосип обрав тренерську професію. Поступив у Ленінградський інститут ім. Лесгафта на військовий факультет, який закінчив у 1961 році і був запрошений другим тренером команди Вищої ліги СКА м. Ростова-на-Дону. Під керівництвом Беци ростовчани у 1966 році здобули звання віце-чемпіонів СРСР, а Йосипу Йосиповичу було присвоєно звання "Заслуженого тренера РРФСР".
В 1971 р. Йосипа Бецу було переведено на роботу в Польщу на посаду старшого тренера Північної групи військ. На початку 1973 року повернувся в команду СКА Північно-Кавказького військового округу старшим тренером. В 1975 p., після вислуги 26 років в званні майора, пішов у відставку.
Потім працював старшим тренером "Металурга" в Запоріжжі, "Арарата" в Єревані, "Кайрата" в Алма-Аті, СКА в Одесі та СКА в Ростові-на-Дону.
В 1990 році Йосип Беца повернувся в Мукачево, де працює в ДЮФК "Іскра" з дитячими командами.

МИКОЛА СОЛОМОНОВИЧ МЕШКО

Народився Микола Соломонович 16 грудня 1922 року в с. Росош Свалявського району. В 1925 році сім'я переїхала в Мукачево, де в 1929 р. Микола поступив у народну школу. Після закінчення 5 класів перейшов на навчання у горожанську школу, по закінчення якої працював у приватній хутровій майстерні.
У жовтні 1943 року Микола Соломонович був відправлений
фашистами на примусові роботи у робочий батальйон, звідки в жовтні 1944 року був звільнений Радянськими військами. Був добровольцем Радянської Армії, служив у спецчастині № 96488. День Перемоги зустрів у Будапешті. Після демобілізації в червні 1946 року повернувся в м. Мукачево.
В липні 1946 року М. Мешко був прийнятий на роботу в Мукачівський міськпромкомбінат на посаду начальника пластмасового цеху. В серпні 1948-го призначений директором міськпромкомбінату, який на той час складався з кількох перукарень, майстерень по ремонту взуття, верхнього одягу, годинників, пластмасового цеху. Микола Соломонович першим в Мукачеві організовував місцеву промисловість та розширену мережу побутового обслуговування населення. Вперше в місті було організовано виготовлення свічок, кремів для взуття, ґудзиків, виробів домашнього ширвжитку (пральні дошки, дошки для м'ясорубки й тіста, плечики для костюмів та інші).
В серпні 1952 р. рішенням Мукачівського міськвиконкому М. Мешко був переведений на посаду голови меблевої артілі ім. Хрущова, на базі якої будувалась меблева фабрика. Постановою Ради Міністрів України у вересні 1956 року артіль ім. Хрущова була перейменована на Мукачівську меблеву фабрику, куди Миколу Соломоновича Мешка було призначено директором. Фабрика виготовляла меблі й водночас вела будівництво корпусів майбутнього меблевого комбінату.
Микола Соломонович Мешко в 1954 році вступив до Львівського лісотехнічного інституту, який закінчив 1959 року з присвоєнням кваліфікації інженера-економіста.
У січні 1958 р. рішенням Мукачівського міськвиконкому М. Мешко був призначений начальником Мукачівського ремонтно-будівельного управління, де працював 25 років, аж до виходу на пенсію. Колектив бездоганно виконував капітальні ремонти житла й соціально-культурних закладів. З ініціативи Миколи Соломоновича зроблені надбудови на школах № 1, 3, 4, 5, 6, 7, 12, 14, 19, 20, на спорудах міської бібліотеки, Будинку школяра, готелі "Зірка".
Микола Соломонович 48 років підряд обирався депутатом Мукачівської Ради народних депутатів, з них 13 років був головою депутатської комісії по житлово-комунальному господарству та 12 років очолював депутатську комісію по будівництву. Десять років
обирався членом президії обкому профспілки місцевої промисловості та комунально-побутового обслуговування, вісім років був членом президії міської профспілки.
Після виходу на пенсію М. Мешко очолив міську Раду ветеранів України.
За свою багаторічну бездоганну працю нагороджений багатьма відзнаками: орденами, медалями та грамотами.

ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ ПАГИРЯ

Народився 1 січня 1923 р. в с. Щербовець на Воловеччині у селянській родині. Закінчивши народну школу, з 15 років працював лісорубом разом з батьком у фірмі "Латориця". Потім був артистом "Руського Народного театру" в Ужгороді, а в 1944 році фашисти вивезли його як "неблагодійного" в концтабори в Данію, де тримали до кінця війни. Про перебування в концтаборах видав повість-щоденник "Перед світанком", в якому є і його вірші, написані в таборах. Повернувшись у визволене Закарпаття, навчався в Хустському лісотехнічному і Мукачівському кооперативному технікумах, закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету.
Працював переважно в лісовій промисловості. Спершу -майстром лісозаготівлі, потім - технічним керівником Підполозького і Перехреснянського лісопунктів Свалявського ліспромгоспу, лісничим Пашківського лісництва Жденіївського лісгоспу.
В 1955 році з сім'єю переселився в Мукачево. Працював товарознавцем-економістом на Закарпатській обласній торгово-закупочній базі. Потім був обраний головою Робітничого комітету Мукачівського лісокомбінату, членом Президії обкому профспілки, а в 1977 році постановою Облпрофради був переведений головою Мукачівського райкому профспілки працівників державної торгівлі і споживчої кооперації, одночасно й членом Президії обкому, звідки в 1983 році пішов на пенсію.
Перші публікації Василя Пагирі з'явилися друком 1941 року в газеті "Карпаторусский голос". Писав російською мовою під псевдонімом Вася Пагирин. Друкувався в журналах "Вітчизна", "Україна", "Жовтень", "Карпати", "Перець", "Сибір",в колективних збірниках "Перша зустріч", "Новоліття", "Відлуння", в канадських прогресивних газетах і журналах "Українське життя", "Життя і Слово", "Наш голос", в пряшівських журналах "Дукля", "Дружно вперед", газеті "Нове життя", "Народних календарях", в США - в газетах "Америка", "Свобода", в угорській газеті "Непсободшаг", в кабардино-балкарській газеті "Ленінський путь", в журналі "Визвольний шлях" (Лондон) та інш.
Видав 43 книжки поезій, новел, нарисів, наукових досліджень. Він лауреат літературної премії ім. Василя Гренажі-Донського, Почесний член товариства Ю І. Гуци-Венеліна.
Василь Пагиря підняв із забуття понад 300 імен, як маловідомих, так і призабутих культурних діячів Закарпаття. Його книги -безцінний внесок у скарбницю карпатознавства.
Серед 43 книжок Василя Пагирі є книги й суто про Мукачево. Це - "Мукачево і мукачівці" (у співавторстві з М. Дочинцем), "Мукачево" - з В. Ціцаком, "Росвигово і росвигівці", "Славетні мукачівці", "Чернеча гора", "Монастирі Закарпаття", "Старійшини". Відзначаючи його грамотами, сказано, що він вніс особистий внесок в пропаганду історії та краєзнавства Закарпаття і рідного міста. Не кожному письменнику судилося так широко подати розповідь про свій край, зокрема про Мукачево, в якому проживає майже п'ятдесят літ.
В своїх книгах "Закарпатці у діаспорі", "Від Карпат - до Дніпра", "Я світ узрів під Бескидом", "Відлуння Карпат", "Закарпатці в Києві" та інших письменник розповідає про долю своїх земляків, які відірвані від рідного краю, та не забувають його. Зібрати про них матеріали і подати в книгах - нелегка справа. За те він і став "Почесним громадянином Мукачева", як людина активної громадської діяльності.

ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ МЕЙГЕШ

Відомий письменник Юрій Мейгеш народився 20 січня 1925 року у Великому Раківці Іршавського району в сім'ї селянина-бідняка. З 1945-го року він на педагогічний роботі. Спочатку працював учителем початкової школи урідному селі, потім - викладачем історіїЗняцівської десятирічки. Одночаснонавчався на заочному відділені історичного факультету Ужгородськогоуніверситету. Багато років був викладачем Мукачівського педучилища, відповідальним секретарем Закарпатськоїорганізації Спілки письменників України. Нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР, заслужений працівник культури УРСР, лауреат премії імені Андрія Головка та імені Федора Потушняка, автор 23 повістей і романів, які увійшли до скарбниці української літератури.
Юрій Мейгеш належав до людей, яким нібито все давалося легко - його романи й повісті виходили регулярно, перекладалися на російську мову, але, як і в кожного справжнього письменника, були вороги, які тягнули його з вершин досягнутого.
Розпочав свою літературну діяльність Юрій Мейгеш оповіданням "До неї йду" в журналі "Літературна неділя" 1944 року, яке потім переробив у повість і надрукував у журналі "Жовтень". Творчість письменника по-справжньому розгорнулася в післявоєнний період. Уже в 1950 році надрукував першу повість "На сонячні шляхи". У наступних повістях "Новий день" та "Неспокійні серця" письменник порушує важливі проблеми сучасності, розповідає про визволене закарпатське село, про возз'єднання Закарпаття з Україною.
Життя повоєнного верховинського села Юрій Мейгеш відобразив у романі "Кам'яний ідол" 1966 року, а також в романі "Верховинці". Романи "Верховинці", "Кам'яний ідол" та повісті "Така любов" і "Життя, хвилини, роки" перекладено на російську мову. Окремі уривки із згаданих та інших творів друкувалися в перекладі на комі, осетинською, молдавською, чеською, словацькою та угорською мовами.
В останні роки Юрій Мейгеш видає романи "Стихія", "Голгофа", "Фінал драми", "Срібна земля". Закінчив роман "Одісея залюблених", який лежить в рукописі. Допрацював трилогію
"Страсна ніч", до якої включив "Верховинці" і "Кам'яний ідол".
Знаходив Юрій Мейгеш час і для громадської роботи - і коли очолював Мукачівське літературне об'єднання "Полум'я", потім - обласну письменницьку організацію, і коли увійшов до Народного Руху України. У 1981 році був представником України на ХХХУІ сесії Генеральної асамблеї ООН.
Юрія Васильовича Мейгеша не стало 2 жовтня 1999 року. Але він забезпечив собі життя в літературі та історії не тільки Закарпаття.

ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ ПЕРЕСТА

Народився 10 січня 1939 року в с. Шелестові Мукачівського району в багатодітній сім'ї робітника. В 1956 році закінчив Мукачівський кооперативний технікум, а в 1960 році - Львівський торгово-економічний інститут за спеціальністю бухгалтер, економіст.
Виробничу діяльність почав на Мукачівській швейній фабриці начальником планово-виробничого відділу. Потім працював заступником директора заводу комплектних лабораторій, а з 1971 по 1973 рік - заступником директора заводу "Точприлад".
З 1973 року і до виходу на пенсію працював заступником генерального директора Мукачівського виробничо-трикотажного торгівельного об'єднання "Мрія", аз 1979по 1998 рік-генеральним директором. Це об'єднання було флагманом легкої промисловості не тільки міста, але й регіону України.
В колективі працювало близько 5 тисяч працівників, об'єднаних в три крупні підприємства, торговий центр, соціальні об'єкти: оздоровчий комплекс "Мрія" в селі Лісарня, три дитячі ясла-садки на 560 місць, ПТУ № 15 на 500 учнів.
За останні 20 років об'єднання постійно нарощувало обсяги виробництва, випуск яких в 1990 р. складав 24 млн. штук трикотажних виробів високої якості. Об'єднання одне з перших в СРСР випускало продукцію з давальницької сировини, що врятувало
легку промисловість від повної зупинки, кризи. В 1980 році працювало спільно з підприємством "Татра-Світ" м. Світ (ЧССР).
Об'єднання приділяло значну увагу житловому будівництву. Для робітників було побудовано 300 квартир, гуртожиток на 500 місць, 80-квартирний будинок для малосімейних.
За участь у виробничій діяльності, активну участь у громадському житті Ю.Пересті було присвоєно звання "Заслужений працівник промисловості України" та звання "Почесний громадянин міста Мукачева". Він учасник бойових дій в Чехословаччині, майор запасу. Був делегатом з'їзду профспілок СРСР в Москві.
Нагороджений Ю. В. Переста орденом "Дружби народів", "Знак Пошани" трьома медалями. Обирався 5 разів депутатом міської Ради, двічі депутатом обласної Ради, членом виконкому міської ради, 2 рази - заступником голови комісії по промисловості і побуту обласної ради, 4 рази головою планово-бюджетної комісії виконкому Міської Ради. Керівники міста виробничих колективів і організацій обрали його в 1990 році головою ради директорів міста.
Юрій Васильович Переста має двох дітей і двох онуків. Син Юрій - доцент, кандидат медичних наук, головний хірург області, донька Вікторія - завідуюча гастрологічним відділенням ЦРБ.

МИХАЙЛО КИРИЛОВИЧ ДИКАНЬ

Народився 25 січня 1930 р. в с. Ковжижа Полтавської області в робітничій сім'ї. Після закінчення середньої школи в м. Комсомольську Донецької області поступив у 1948 році в Харківський інститут інженерів залізничного транспорту, який закінчив | у 1953 році з відзнакою.
Був направлений у відділок Івано-Франківська Львівської залізниці, де працював до 1955 року на посадах старшого інженера, начальника відділу експлуатації Ів.-Франківського відділу залізниці. В 1955 р. переведений начальником залізниці станції Мукачево.
В 1961р. обраний другим секретарем міськкому компартії України. В 1962 р. обраний секретарем Свалявського промислового виробничого парткому, а з 1964 р. - головою Свалявського райвиконкому.
В 1965 році Михайла Диканя було обрано головою Мукачівського міськвиконкому, де працював до 1970 року.
За час роботи в Мукачеві головою міськвиконкому М. Дикань багато зробив для розбудови міста, нарощування промислово-економічного потенціалу, будівництва інженерних комунікацій, розвитку очолюваних ним потім великих підприємств, адже з 1970 по 1976 рік був директором заводу "Точприлад", а з 1976 по 1990 рік- заступником, а згодом і директором заводу "Мукачівприлад".
Починаючи з 1957 p., обирався неодноразово депутатом міської і обласної Рад народних депутатів, очолював депутатські комісії.
Очолюючи Мукачівську міську Раду в місті особливо гострими були проблеми працевлаштування населення, забезпечення городян житлом, водою і дитячими садками. Тоді були побудовані магазини "Дитячий світ", ресторан "Латориця", будинки побутового призначення, овочева база, АТС на 10 тисяч номерів у центрі міста, Кольчинський водозабір з напорними резервуарами на Чернечій горі, шляхопровід через залізницю по вул. Берегівській та цілий ряд інших об'єктів.
Працюючи начальником залізничної станції, домігся переведення на електричну тягу колії, реконструкції пасажирського парку. В Сваляві було побудовано найбільше в області меблеве підприємство, склотарний завод, школа-інтернат, санаторії "Квітка Полонини" і "Сонячне Закарпаття", у Воловці - лікарню. Це далеко не повний перелік того, що залишив він часткою своєї праці майбутньому поколінню.

ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ ДУЛОВ

Народився 25 серпня 1924 року в с.Лалово Мукачівського району. Навчався в Мукачівській гімназії і Московському всесоюзному інженер-но-будівельному інституті заочно.
Трудову діяльність розпочав В.В.Дулов у 1947 році. В 1948 році був завідуючим котлопунктом, в 1949 - майстер будівельно-монтажних робіт БМП-173, а з 1950 по 1959 рік - завідуючий буддвором. З 1961 по 1966 рік В.В.Дулов керує трестом "Закарпатбуд". В 1965 році був призначений начальником ПМК-98, де працював до 1986 року. Вийшовши на пенсію, продовжує працювати в рідному колективі. Загальний стаж його роботи -53 роки.
Під керівництвом Василя Дулова, за його організаторськими здібностями, високий професіоналізм було збудовано ряд житлових будинків в мікрорайонах Окружна, Закарпатська, Верді, Івана Франка, Руська. Об'єкти соціально-побутові та промислові: Свалявський лісохімкомбінат, Свалявський та Тересвянський Доки, Іршавський винзавод, Чопська митниця, Мукачівський хлібокомбінат, цехи заводів "Мукачівприлад" та ім.Кірова, критий ринок в Мукачеві, школи №10,11,13, дитячі садки гуртожитки, магазини. В м.Хуст побудовано унікальну фетро-фільцеву фабрику, капелюхи якої славилися далеко за межами області. Першим в області впроваджував великопанельне будівництво і побудовано 565 тис. кв.м. жилих будинків або 9915 квартир.
По всій області здійснено велику розбудову медичних закладів. Тільки в м.Мукачево побудовано обласну дитячу поліклініку, пологовий будинок та терапевтичний корпус. В Сваляві - лікарню та Будинок дитини. Серед будов виросли такі об'єкти як адмінбудинки в Сваляві, Мукачеві, Воловці, Будинок побуту в Мукачеві, Будбанк в м.Ужгород, адмінбудинок УВС в м.Ужгород, будинок політосвіти (зараз економічний факультет УжДУ) та будинок СБУ в м.Ужгороді, турбаза в м.Мукачево, будинок статуправління в м.Мукачево і Ужгороді, профтехучилище №8 для підготовки будівельників в Мукачеві і в м.Сваляві, школи-інтернати в Берегові, Перечині, В.Бичкові, Реконструйовано пивоварний завод в м.Мукачеві, шахту №9 в Солотвині. Побудовано заводи "Електрон" в м.Сваляві і Волівці, цехи заводу "Будіндустрія" та багато інших об'єктів промисловості. Завдяки роботі цих підприємств Мукачево стало промисловим містом, широко відомим в області, за її межами та за кордоном.
В.В.Дулов брав активну участь у громадському житті міста, обирався неодноразово депутатом міської Ради.
За високі показники та організаторські здібності був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора в 1971 році, почесним званням "Заслужений будівельник України" - в 1975 році.
Серед робітників, інженерно-технічних працівників і службовців ПМК-98 користується повагою і авторитетом.
Василь Дулов - Почесний громадянин міста Мукачево.

МИКОЛА ВОЛОДИМИРОВИЧ МАКСИМОВ

Народився Микола Володимирович 25 грудня 1939 року в м. Севастополі в сім'ї робітника. Був вихованцем Радянської Армії. До 1966 року служив у лавах Радянської Армії.
Після демобілізації працював на Виноградівському консервному заводі бригадиром основного виробництва, потім - заступником начальника постачання і збуту заводу.
Навчався в Свалявському політехнікумі, який закінчив у 1972 році, одержавши диплом техніка-технолога
виробничої промисловості. Після закінчення Свалявського політехнікуму навчався заочно на факультеті економіки і планування Ужгородського державного університету, який закінчив 1979 року. Трудову діяльність продовжив у 1974 році, працюючи директором магазину системи "Укрторгбудматеріали". З 1980-го по 1982-й він директор Мукачівського ринку, а з 982-го по 1985-й - директор Мукачівської Укрторгбази будматеріалів.
З 1985 року Микола Володимирович працює три роки на Мукачівському верстатобудівному заводі ім. С. Кірова помічником директора та головою профкому.
В 1988 році очолив колектив магазину № 15 Мукачівського міськторгу, який в 1992 році реформований магазин "1000 дрібниць", де працює й сьогодні.
За багаторічну сумлінну працю в системі послуг населення в серпні 1999 року Указом Президента України Миколі Володимировичу присвоєно звання "Заслужений працівник сфери послуг України". А в грудні йому присвоєно звання "Почесний громадянин м. Мукачева".
Микола Максимов економіст-прагматик, прихильник максимального залучення працівників до національного виробництва, як у сфері виробництва, так і в сфері торгівлі і послуг. Він активний учасник розбудови міста, один з перших меценатів у наданні допомоги інтернатам дітей-сиріт, спортивним та культурним організаціям, різним релігійним конфесіям, за що нагороджений медаллю до 2000-річчя Різдва Христового.
В мукачівських "1000 дрібницях" можна купити все: від голки до трактора. І за цінами помітно нижчими, аніж в інших торгових закладах Мукачева і області. Прямі поставки складних електропобутових і газових приладів, сантехнічних засобів, фарб тощо здійснюються безпосередньо із заводів України, Росії, Прибалтики. Одним словом, в магазині не 1000 дрібниць, а значно більше.
Відзначаючи Незалежність нашої держави, Микола Володимирович каже: "Незалежність України - це величезне свято в житті кожного громадянина моєї Вітчизни. Я бачу, як нелегко дається становлення молодої Української держави. Люди нерідко не мають за що купити хліба. Але ці труднощі, я твердо переконаний, ми подолаємо тільки за умови, якщо законодавці у Верховній Раді і Уряд приймуть виважені закони, механізми їх втілення в життя, спрямовані на розвиток економіки, підприємництва і думатимуть про кожну людину. А народ наш трудолюбивий, але йому треба дати роботу і належні заробітки".
Микола Максимов за те, щоб успішно йти шляхом економічних перетворень в державі. Реформуючи економіку, нам потрібний власний, потужний заможний виробник. Ці думки поділяють й інші краяни.
М.Максимов - депутат міської Ради.

ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ КУЗЬМУК

Народився Олександр Іванович 17 квітня 1954 року в селі Дятилівка Славутського району Хмельницької області. Після закінчення в 1975 році Харківського гвардійського вищого військового танкового училища служив на посадах командира взводу, роти, батальйону, окремого танкового полку.
28 травня 1990 року половник Кузьмук О. І. назначений начальником штабу 128 механізованої дивізії. Як начальник штабу, першим у Збройних Силах України, привів до військової присяги частини з'єднання на вірність народу України. Ця подія відбулася 19 січня 1992 року в приміщенні українського драматичного театру в Ужгороді.
Після прийняття Верховною Радою України 6 грудня 1991 року закону України "Про Збройні Сили України", перебуваючи на посаді начальника штабу 128 механізованої дивізії, Кузьмук О. І. робив усе для частин та підрозділів з'єднання, їх реформування в Збройні Сили України. Незважаючи на наявність суттєвих проблем Кузьмук О. І. добивається сумлінного виконання покладених на дивізію обов'язків, підтримання на високому рівні боєздатності з'єднання. Із призначенням Указом Президента України на посаду Міністра оборони України, генерал армії України - Кузьмук Олександр Іванович продовжував надавати суттєву допомогу частинам з'єднання. Разом з Президентом України Л. Д. Кучмою під час повені в Закарпатті 1998 року організував населенню затоплених районів і місту Мукачево допомогу військовими частинам в ліквідації заподіяного лиха.
Генерал армії України Кузьмук О. І. нагороджений 3 орденами і 9 медалями. Він - Почесний громадянин Мукачева. Нині - депутат Верховної Ради України.

ВІКТОР МАКСИМОВИЧ ХОРЄВ

Народився Віктор Максимович 12 грудня 1940 року в м. Сімферополь в Криму. Закінчив Український інститут інженерів водного господарства. Він дійсний член Української Екологічної Академії наук. Нагороджений в 1970 р. медалями "За доблестный труд", "В ознаменование 100-летия со дня рождения В. И. Ленина", в 1974 р. - "За трудовую доблесть" а в 1996 - орденом "За заслуги" III ступеня. "Заслужений будівельник України" з 2000 p.
Хорєв В. М. трудову діяльність розпочав у 1957 році робітником. З 1959 року навчався в Українському інституті інженерів водного господарства, який закінчив у 1964 році за фахом інженер-гідротехнік. Після закінчення інституту працював у будівельних та експлуатаційних організаціях Автономної Республіки Крим. У 1985 році призначений на посаду першого заступника Міністра меліорації і водного господарства, у 1990 році - Міністром водних ресурсів і водного господарства, а 1991 року - головою Державного комітету України по водному господарству.
Хорєв В. М. бере активну участь у будівництві водогосподарських об'єктів та експлуатації меліоративних систем. Брав безпосередню участь у будівництві і експлуатації першої та другої черги Північно-Кримського каналу, що дозволило вирішити питання подачі води на зрошення 330 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, на яких тепер виробляють половину продукції землеробства та водопостачання міст і сільських населених пунктів Криму.
Під його керівництвом вперше в Україні розроблені і запроваджуються в життя Закон України "Про меліорацію", концепція розвитку водного господарства України, Водний кодекс України.
Хорєв В. М. є членом Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій. Уповноважений Урядом України щодо укладення і здійснення угод з урядами Російської Федерації, республік Беларусь, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина з питань водного господарства на прикордонних водах. Очолюючи галузь водного господарства, Хорєв В. М. зарекомендував себе енергійним і ініціативним працівником , талановитим інженером і організатором, який вміє передбачити ситуацію, володіє сучасним станом водних ресурсів України, цілеспрямовано здійснює реалізацію державної політики
розвитку водного господарства, користується авторитетом місцевих органів державної влади. У повному обсязі володіє сучасним методами управління.

ВАСИЛЬ СТАНІСЛАВОВИЧ ЦИГАК

Народився 8 грудня 1938 року в селі Сухий Велико-Березнянського району Закарпатської області. Освіта - вища,
закінчив історичний факультет Ужгородського державного університету.
Загальний трудовий стаж Цигака В. С. понад сорок років. Працював в комсомольських, державних та партійних органах. Останні двадцять років працює в царині культури. З 1982 по 1994 рік- заступник міського голови з питань культури, освіти та охорони здоров'я.
З листопада 1994 року Цигак В. С. працює директором Мукачівського історичного музею "Замок Паланок". За час трудової діяльності проявив себе як талановитий керівник, ініціативний працівник. Під його керівництвом проведений великий обсяг робіт по відбудові замку. Відремонтовано приміщення верхнього та середнього дворів, бастіони, повністю перекрито дахи, збудовано два нові мости, вимощено каменем двори та передзамкову площу, обладнано приміщення для оформлення музейних експозицій загальною площею 2500 кв. метрів. Завдяки вмілій організації пошукової роботи лише за останні три роки фонди музею збільшились на 2500 експонатів. Це дало можливість оформити нові експозиції з етнографії, народного побуту, значно розширити експозиції з археології, середніх віків та новітньої історії. Багатий матеріал (документи та фотодокументи) зібраний по утвердженню державності України. Музей тісно співпрацює з спорідненими колективами з Угорщини, зокрема з музеєм м. Шарошпоток, з творчим художнім табором "Хортобань". З їх допомогою в замку відкрито меморіальні кімнати Ференца Ракоці II, Шандора Петефі, зал сучасного образотворчого мистецтва Угорщини.
В замку встановлено пам'ятник Федору Корятовичу, меморіальні дошки Шандору Петефі, Ференцу Казенці та Ілоні Зріні.
Кількість відвідувачів музею з 7 тисяч в 1996 році зросла до 42 тисяч в 2001 році. Прибутки музею склали за 2001 рік понад 100 тисяч грн., в той час як у 1996 році вони становили 800 грн. Майже у половина обсягу робіт на замку проводиться за рахунок спецкоштів музею, спонсорських надходжень та на громадських засадах, що свідчить про авторитет Василя Станіславовича Цигака серед керівників та громадськості міста.
З його ініціативи проведено акцію "Церкви Закарпаття -пам'ятки дерев'яної архітектури України", в результаті якої художниками написано і подаровано музею більше сорока полотен цих споруд. Щороку проводиться конкурс пасхальної писанки, а зараз відкрито відповідно експозицію "Писанка". На замку вже традиційним стало проведення науково-практичних конференцій, учасниками яких є історики та архітектори з України, Угорщини, Словаччини та Румунії, міжнародних симпозіумів скульпторів та художників. Завдяки цим заходам наше місто збагатилось цілим рядом скульптур та скульптурних композицій, що прикрашають його площі та парки.
Музей-Замок відвідує багато почесних гостей, керівники держав, дипломати. В лютому 2002 року замок відвідав президент Угорщини Ференц Мадл.
В. С. Цигак брав участь у виготовленні і встановленні пам'ятників Міхаю Мункачі, Федору Корятовичу, святій Богородиці, погруддя О. С. Пушкіну та Т. Г. Шевченку, пам'ятника Кирилу і Мефодію, меморіальних дошок А, Волошину, М. Грушевському, Т. Легоцькому та іншим видатним діячам історії і культури.
За його безпосередньої участі було розроблено нині існуючу символіку міста. За особисті заслуги в розвитку культури міста в 1998 році йому присвоєно звання заслуженого працівника культури України, а в 2002 році - почесного громадянина міста Мукачева та почесне звання "Закарпатець 2002 року".

ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ ЦІБЕРЕ

Народився 17 грудня 1931 р. в с. Лалово на Мукачівщині в селянській родині. Закінчив Мукачівську середню школу № 2 та Ужгородський державний університет у 1958 р. Здобувши освіту вчителя російської мови, вчителював у семирічній школі в Лохові, звідки в 1951 р. був призваний на військову службу. Демобілізувавшись з рядів Радянської Армії, Василь Цібере працює вчителем Лавківської семирічної школи, Ракошинської середньої школи, завідуючим навчальною частиною Копинівської семирічки, інспектором шкіл Мукачівського райвно, зав. відділом культури райвиконкому, директором В. Коропецької семирічної школи.
В 1967 році Василя Цібере було обрано заступником голови Мукачівського міськвиконкому. На цій посаді він працював до 1974 року. Очолював освіту, культуру, медицину міста. Потім знову повернувся до педагогічної роботи. Працював викладачем російської мови Мукачівського педучилища, зав. шкільним відділом педучилища, азі 979 року він беззмінний директор Мукачівської художньої школи.
За багаторічну трудову діяльність на освітянській ниві Василю Цібере було присвоєно звання "Відмінника народної освіти", нагороджено медаллю "Ветеран праці".
Поряд з основною роботою директора художньої школи, якій символічно присвоєно ім'я Міхая Мункачі, Василь Цібере очолює на громадських засадах міську спілку майстрів народного мистецтва, а також є заступником голови Закарпатської обласної організації Спілки майстрів народного мистецтва. Він є й заступником голови "Клубу старійшин" Мукачева.
Василь Михайлович Цібере - прекрасний художник-живописець, полотна якого виставлялися на багатьох виставках міста, області, України. Він впорядкував в школі галерею портретів найвідоміших закарпатських митців, зокрема Й.Бокшая, А.Ерделі, І.Грабаря та інших. В школі створено два музеї - "Музей дитячої творчості", в якому збираються кращі роботи вихованців за всі роки, є також "Музей М.Мункачі". Школа є базовою для
мистецьких шкіл області. Нині в школі освоюють також іконопис, бо вважають його шляхом до відродження духовних традицій народу. Він робить все, щоб жодна обдарована дитина не відкладала вбік пензля. Бо такий він педагог і художник, що любить підростаюче покоління, наше майбутнє.

МИКОЛА ЙОСИПОВИЧ РОГЛЄВ

Народився у передмісті Мукачева - Росвигові 17 грудня 1939 рокy в багатодітній родині Иосифа Христовича Роглєва - за походженням із села Стрелец Велико-Тирнавського округу Болгарії. Мало хто з місцевих жителів міг похвалитися таким врожаями дорідних помідорів, перцю, огірків та іншої зеленини. Ринок у місті І завжди був ними переповнений. Як згадує Микола, батько на світанку будив дітей, і до пізнього вечора родина І працювала на землі. А як настали колгоспи, росвигівські болгари, що об'єдналися в сільгоспартіль імені Дмитрова, показали як треба господарювати. Домігшись високих врожаїв усіх культур, багато з них стали Героями праці, у тому числі і батько Иосиф Роглєв.
Свій трудовий стаж Микола Рогаєв після закінчення Львівського лісотехнічного інституту розпочав майстром на меблевому комбінаті і закінчив головним інженером Мукачівської лижної фабрики.
Добрий господарник і організатор виробництва, грамотний інженер потрапив на очі керівництву міста, і йому запропонували очолити міськвиконком. На цій посаді працював дванадцять років. Ставши мером міста, перш за все вирішив ліквідувати квартирні черги. Щороку здавали по 600-700 квартир. Житло у першу чергу одержували ті, хто жив у підвалах, аварійних будинках. Вирішував, отже, дуже гостру житлову проблему. Але не тільки. Нагальним було і будівництво шкіл, дитсадків, магазинів. Підключав промислові підприємства, "вибивав" з центру відповідні кошти. І результати стали відчутними -було реконструйовано цегельний
завод, побудовано цех газифікації, резервуари для забезпечення багатотисячного міста водою, водозабори в Чинадійові, Кольчині, в самому Мукачеві... Майже усі міські жителі, зокрема й ті, котрі проживали на окраїнах, одержали воду і газ.
Добудували стоматологічну поліклініку, урологічний корпус лікарні, Будинок побуту, ДЮСШ, звели корпуси і гуртожитки педучилища, сім дитсадків по ЗО місць у кожному. Через Латорицю збудовано мости - з вулиці Садової на Росвигово та у Підгорянах.
При Миколі Йосиповичу розпочалося будівництво в місті й церков, чим врегулювалися міжконфесійні суперечки. У сімейство чудових храмів вплелися новобудови міста. У Росвигові виросли нові квартали з сучасними висотками.
Микола Йосипович Роглєв повний енергії, бо працьовиті руки, мудра голова і щедре серце не знають втоми. За дванадцять літ головування міськвиконкомом залишив в Мукачеві автограф на віки. Ні одному з мерів міста не судилося так довго головувати і залишити такий вагомий слід своєї праці на благо рідного міста.

ОЛЕКСАНДР СЕМЕНОВИЧ РОВТ

Народився 23 липня 1952 року в м.Мукачеві в сім'ї службовця. В 1959 році пішов у перший клас СШ №1, а з 1965-го навчався в середній школі №5, яку закінчив у 1969 р. на відмінно. Тоді ж поступив у Львівський торгово-економічний інститут, який успішно закінчив у 1973 році.
Закінчивши Львівський інститут, переїхав в Угорщину на постійне місце проживання. Працював на плодоовочевій фірмі "Зелдерт" продавцем, а через 5 літ став начальником головного управління збуту продукції по всій Угорщині. Працював над кандидатською дисертацією.
В 1985 році емігрував з Угорщини в США, де проживає і тепер. З дружиною Ольгою виховують двох синів - Філіпа і Макса. В США деякий час працював у фірмі "Мілмард", в ювелірній фірмі, а потім відкрив власний ресторан.
З 1987 року працював службовцем фірми "Ай Бі І Трейд Корп.".
Тепер він одноосібний президент і господар цієї фірми. Фірма з 1987 р. розпочала свою діяльність в країнах соціалістичного табору (Болгарія, Угорщина, Радянський Союз), першою почала будівництво, реалізацію технологій по виробництву керамічних виробів (черепиці, оздоблювальної цегли, керамплитки). На території України в Сіверо-Донецьку побудовано чимало таких заводів.
В 1989 р. фірма почала торгувати мінеральними добривами. В 1990-1993 pp. придбано кілька контрольних пакетів в СНГ заводів, що виробляють мінеральні добрива. Центральний офіс фірми знаходиться в Нью-Йорку, з філіями в Києві, Одесі, Москві, Будапешті, Софії і Китаї. Оборот фірми в грошах щорічно складає біля 700-900 мільйонів доларів. В фірмі разом з філіями працює понад 100 чоловік.

ЯРОСЛАВ ОЛЕКСІЙОВИЧ ХЛИПНЯЧ

Народився 29 травня 1930 р. в с. Кривка Турківського р-ну Львівської області в багатодітній селянській родині.
Батьки Ярослава до 1922 р. жили в Америці, де у них народилося четверо дівчат. А коли в селі померла бабка, то їх дідо просить, щоб повернулися додому у село, на свою батьківщину. Батьки повернулися і зайнялися домашнім господарством. Тут і народився Ярослав.
В 1937 р. він поступив у сільську школу, а в 1942 р. - в гімназію м. Турка Дрогобицької області.
З 1925 до 1947 pp. був учасником підпільної організації ОУН-УПА. В 1947 р. був заарештований органами НКВД і засуджений військовим трибуналом на 10 років виправно-трудових таборів м. Воркути, Караганди, Сибіру. Пройшовши через усі поневіряння і тортури, у 1955 році був звільнений з таборів як "неповнолітній" засуджений за політичні переконання, але без права повернення на
Україну.
Поселився на Уралі у рідних, котрих теж було вивезено з України. Тут поступив на роботу на меблеву фабрику. Закінчив вечірню середню школу, а потім заочно Свердловський деревообробний технікум. Працював начальником постачання і збуту фабрики, а згодом був переведений заступником директора фабрики, де на цій посаді працював аж до виходу на пенсію - 21 рік. На фабриці працювала і Раїса Олександрівна - інженер-технолог, з якою Ярослав в 1958 році одружився. У 1960 році у них народилася донька Ольга.
Після розпаду Радянського Союзу, у 1992 році, Ярослав Олексійович повернувся з сім'єю на Україну. Поселився в м. Мукачеві, де проживала його мати, сестра і два брати.
В Мукачеві Ярослав Хлипняч бере активну участь у політичному і культурному житті міста. Написав і видав у "Карпатській вежі" нарис "Спогади політв'язня" та збірку віршів. Він активний борець за незалежну Україну, бо не може забути 36-річне приниження і знущання в чужих краях, далеко від рідного дому. Вірить, що Україну чекає щасливе і заможне життя, за здобуття якого поклали свої голови і гнили в таборах його репресовані побратими.

МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ЛУЦІВ

Народився 7 листопада 1993 р. в селі Тернавка Славського району Дрогобицької області (нині Сколівського р-ну Львівської обл.) в селянській багатодітній родині. Батько Миколи Василь Луців у 1944 році був призваний в Червону Армію, загинув на фронті у Польщі.
Микола в 1946 році закінчив 6 класів Тернавської початкової школи, вступив у підпільну організацію "Юнак" разом з братом Петром, якого в 1947 році при облаві енкаведистами
було вбито. Заарештували й маму за зв'язки з підпіллям і засудили
на 25 літ таборів ГУЛАГу.
В 1950 році Микола Луців по завданню підпільної організації ОУН був направлений в школу ФЗО в М.Дніпропетровськ, де розповсюджував націоналістичну літературу. В 1952 році був заарештований органами НКВД і через 40 днів слідства засуджений на 25 літ виправно-трудових таборів і 5 літ позбавлення прав повернення в рідне село. Відбував покарання працею у Воркутинських вугільних шахтах.
Коли в 1956 році комісія Президії ВР СРСР переглянула судимість М.Луціва, органами КДБ йому було заборонено проживання в рідному селі і він змушений був повернутись у Воркуту, де шахтою був направлений на курси майстрів-вибухівників, після закінчення яких працював майстром-вибухівником шахти під землею. Під час аварії в 1961 році був покалічений, став інвалідом 2-ї групи. Поступив у Воркутинський гірничний технікум на будівельне відділення, який закінчив з відзнакою в 1968 році.
Прочитавши в газеті, що в Закарпатті потрібні спеціалісти-будівельники, приїхав у Хуст, став виконробом у Берегівському районі. Будував перлітовий завод у Мужієві, цегляний завод і мікрорайон у Берегові, а потім санаторій "Синяк", туристичний комплекс "Латориця" в Мукачеві. Працював у відділі капітального будівництва "Мукачівприладу", звідки в 1988 році пішов на пенсію.
Микола Луців живе в Мукачеві з 1980 року. В 1991 році був реабілітований. Тоді ж йому було доручено очолити Товариство політичних в'язнів і репресованих, в якому зараз нараховується 158 жертв тоталітарного радянського режиму. Він активний учасник всіх громадсько-політичних заходів у місті. Ця людина не зламалась перед лихою долею, вистояла, працює, вірить у світле майбуття України. Йому присвоєно звання Почесного громадянина Мукачева.

ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ МАШІКА

Народився 29 червня 1922 р. в с. Лалово Мукачівського району в селянській родині. Після закінчення 7 класів сільської школи в 1935 році поступив в Мукачівську руську гімназію, яку закінчив 1943 року.
З 1945 року працював у Мукачівській дирекції державних лісів Закарпатської України, а після поділу дирекції на лісгоспи і ліспромгоспи, працював головним диспетчером механізованої автоколони ліспромгоспу. Потім до 1960 р. був старшим бухгалтером, заступником директора бази "Союзлісторгу". Навчався заочно у Львівському лісотехнічному інституті на факультеті "механічна технологія деревини", закінчивши який одержав диплом інженера-механіка.
З 1960 по 1985 роки працював головним інженером, а потім директором Мукачівської експериментальної лижної фабрики, діставши у спадщину маломеханізоване артільне господарство, розпочав будівництво сучасної лижної фабрики.
Вивчав роботу фінських фірм "Ярвінен" та "Рауте", німецьких фірм "Адідас" і "Отто Мелер", чехословацької фабрики "Скі-Артіс" у Новому Місті на Моравії. Побудував фанерний і ключковий цехи по фінській технології, адмінкорпус, біржу сировини, залізно-дорожний тупик та інші об'єкти, а потім лижний цех, склад матеріалів, склад ГСМ, механічну майстерню та інші другорядні споруди.
На виготовлених в Мукачеві лижах "Бескид" науково-спортивна експедиція на чолі з Дмитром Шпаро дійшла до північного полюсу нашої планети. За відмінну якість лиж і ключок І. Машіка був нагороджений в 1968 р. бронзовою медаллю ВДНГ в Москві. Його нагороджено також орденом "Трудового Червоного Прапору", почесним знаком Спорткомітету СРСР, Грамотою Президії Верховної Ради УРСР, медаллю "Ветеран праці". А як учасник війни, нагороджений Президентом України медаллю "Захисник Вітчизни".
У 1995 р. на базі експериментальної лижної фабрики створено акціонерне товариство закритого типу лижна фабрика "Тиса" з високомеханізованим обладнанням спільно з австрійською фірмою "Фішер". Директором фірми "СП-ФІШЕР-Мукачево" обраний Василь Рябич, а Президентом АТЗТ-Тиса - Василь Бурч.
За невтомну працю на передовому підприємстві в Мукачеві Івану Машіці присвоєно звання Почесного громадянина міста Мукачева.

ЮЛІЙ ЮЛІЙОВИЧ ПОНЕВАЧ

Народився 17 вересня 1922 року в місті Мукачеві. Навчався в народній і горожанській школах до 1936 року. Працював сезонно робітником на цегельному заводі власника Колуш. В 1940 році поступив у Мукачівську гімназію, яку закінчив 1944 року і був призваний в робітничий табір на будівництво Ужгородського аеродрому. Потім був солдатом угорської армії в м. Фелед до січня 1945 року. З приходом Радянської Армії був перекладачем пересильного пункту, де працював до серпня 1945 року. Після повернення з армії влаштувався на роботу інспектором комітету фізкультури і спорту при Мукачівському міськвиконкомі. З 1946 по 1951 роки працював товарознавцем, бухгалтером, старшим бухгалтером обласної бази "Укртютюнмахортресту" в м. Мукачеві.
Ю. Поневач любив спорт, а особливо футбол. Грав у збірних командах Мукачева та команді майстрів класу "Б" Спартака (збірна Закарпатської області) в м. Ужгороді. Повернувшись з великого футболу працював на тютюновій фабриці начальником цеху, начальником відділу організації праці і заробітної плати, а згодом і директором тютюнової фабрики.
Та щоб працювати на відповідальній роботі, Ю Поневач здав екзамени у Вищу школу харчової промисловості СРСР. (Тютюнова фабрика була підпорядкована Міністерству харчової промисловості). Закінчив школу з червоним дипломом, знову був направлений на роботу в Мукачево директором тютюнової фабрики, де працював до 1960 року.
У 1960 році Ю. Поневач був обраний заступником голови міськвиконкому, а через рік - головою Мукачівської ради. Після закінчення повноважень був направлений директором Мукачівського меблевого комбінату, де працював до пенсії 1983 року.
За успіхи в роботі був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору, медалями та багатьма почесними грамотами і значками.