ЗАМОК "ПАЛАНОК"

Древній замок видно, з якого б ви боку не наближалися до Мукачева. Овіяний легендами й бойовою славою, він увінчує своїми могутніми фортечними спорудами одиноку гостроверху сопку на довколишній рівнині.

Мукачівський замок - визначний воєнно-архітектурний пам'ятник середньовіччя - був збудований для охорони і контро-лю торгових і воєнних шляхів, що схрещувалися тут. Один із цих шляхів проходив через Верецький перевал і в сиву давнину називався Великими руськими воротами. Біля міста Мукачева він виходив у Середньо-дунайську низовину, з'єднуючи її з Східною Європою. Це був один з тих історичних шляхів, яким пере-селялися народи. Тут проходили, витісняючи один одного, гунни, обри, готи й багато інших народів і племен.

Про виникнення замку точних історичних відомостей немає. Гадають, що вже в ІХ-Х сторіччі на горі було невелике укріплен-ня, збудоване для охорони кордонів Київської Русі за Карпатами. Пізніше замість цієї фортеці тут збудували феодальний замок. За народними переказами спорудження його приписують руському князю Федору Корятовичу, володіння якого на Поділлі захопив литовський князь Вітовт. Корятович знайшов притулок на Закар-патті. У той час Закарпаття перебувало під владою угорських феодалів. Угорський король Сігізмунд, з яким Корятович був у союзі, у 1393 році подарував йому Мукачево й закріплені за містом володіння.

Князь Корятович перетворив Мукачівський замок у свою резиденцію. Замок являв собою квадратну жилу башту (дон-жон), розташовану на вершині гори. Пізніше цю башту називали старою баштою. Під нею Корятович наказав видовбати у скелі колодязь глибиною 85 метрів, для якого мешканці Великих Лучок щорічно поставляли канат довжиною 50 сажнів.

Стара башта була обнесена сухим ровом і фортечною стіною з чотирма круглими баштами. Три з них збереглися до наших днів.

Після смерті Корятовича (1414 р.) замок протягом віків нале-жав багатьом володарям, серед яких були й короновані особи.

Час вносив свої поправки в архітектуру замка. Поступово за-будовувалася терасами вся Замкова земля-гора, висота якої ста-новить 68 метрів над оточу ючоюїї рівниною. Замкова гора - кру-та сопка вулканічного походження. Але в народних легендах вона фігурує як штучна гора, насипана в страшенних муках не-вільниками. Звідси начебто й пішла назва міста. Проте вихід ан-дезитових порід на її схилах та в основі бастіонів стверджує інше. Однак легенди правдиво відображають жорстокість феодалізму, оплотом якого на протязі віків був замок.

Навколо гори викопаний рів, що заповнювався водою. Його внутрішній берег обнесений дубовим частоколом, який називався паланком. Звідси й пішла назва замку "Паланок". За частоколом біля підніжжя гори жили майстрові. Вони обслуговували замок, а також брали участь в його обороні, якщо замок був у облозі.

Південним схилом гори до замку вела крута звивиста дорога. Пізніше, на початку XVIII сторіччя, на західному схилі збудували нову дорогу. Вона є й зараз.

На першій терасі знаходяться залишки приворітньої башти, спорудженоїпосередині сухого рову, через який був перекинутий міст. Друга тераса вища на 10 метрів від першої. На ній збудовано нижній замок. До нього від приворітньої башти вів підйомний міст„Коли міст піднімали, він закривав собою ворота. Підступило воріт нижнього замку охоронялися двома бастіонами, товщина стін яких 3,5 метра. На третій терасі розміщувався середній за-мок, обведений також сухим ровом. Через рів був перекинутий третій підйомний міст. Біля воріт височать два бастіони.

Від воріт до квадратного двору середнього замку веде вузький коридор, оточений дво- й триповерховими корпусами, які служили казармами для гарнізону. Напроти в'їзних воріт - одноповерховий будинок, в якому жив капітан фортеці. До речі, реставраторами замку тепер знесений. Біля цього будинку зліва знаходилась цистерна, куди стікала питна вода, що подавалася з колодязя. Справа вузьким склепистим тунелем вели сходи під одну з уцілілих башт Корятовича - на верхній замок (акрополь), що розташований на вершині гори. Сюди вів і потайний хід, вихід якого тепер замуровано. Верхня тераса підковоподібно забудована триповерховими палатами, утворюючи невеликий двір, відкритий лише з півдня в бік середнього замку. У цих хоромах жили його во-лодарі. З південного сходу до хоромів прилягала замкова церква.

У замку понад 120 приміщень. З них половина - житлові приміщення, а друга половина відведена під каземати й склади.

Кожна з терас на випадок проникнення ворога у фортецю могла захищатися самостійно. Головними оборонними засо-бами, крім природних, служили стіни фортеці і 9 бастіонів, де роз-ташувалась артилерія.

Протягом віків замок не раз зазнавав нападу. Але взяти його приступом воєнними засобами того часу було майже неможливо. У 1688 році після облоги, яка тривала два з половиною роки, замком оволоділи австрійські війська. Обороною керувала Олена Зріні.

Після капітуляції замок перебудовувався. У відповідності до вимог тогочасної воєнної техніки були знесені надто високі башти, які виступали наперед 5 служили хорошою мішенню для ворожої артилерії. Тоді ж зруйнували і стару башту. Від цієї пере-будови дужезмінивсязагальний вигляд замку.

На початку XVIII сторіччя знесли паланок і на його місці спо-рудили зовнішні укріплення, які обнесли ровом і водою. До наших днів від цих укріплень залишилися лише сліди.

Мукачівський замок відіграв велику роль у повстанні куруців 1703 року. Керував повстанням володар замку князь Ференц Ра-коці II, який став у 1707 році правителем Угорщини. Між ним і Петром І був заключений воєнний союз. Проте невдачі Пруського походу проти Туреччини в 1711 році не дали змоги Росії надати дійової допомоги повстанцям, і повстання після восьмирічної ге-роїчної боротьби було придушене. Замок перейшов у розпоряд-ження воєнного відомства. Князь Ракоці і його мати їлона Зріні останні роки свого життя провели у вигнанні.

У 1789 році замок перетворили у тюрму для політичних в'язнів. Її' в'язнем був учасник визвольного руху в Греції Олек-сандр Іпсіланті. Тут же томилося багато передових людей того ча-су. Серед них відомий угорський літератор Ференц Казінці й шість інших учасників змови проти габсбурської династії 1792 року. У замку до кінця своїх днів знаходився гвардійський капітан Ференц Рендль за замах у 1832 році на цісаря Фердинанда, відомий чеський композитор Іржі Ружичка, французький посол Каміл Турно, відомий австрійський історик та політик Йосип Гармаїрта багато інших.

В'язні Мукачівського замку знаходилися у страшних умовах. Заковані в ланцюги, у темних брудних казематах, що кишіли пацю-ками, мученики вмирали повільною смертю від голоду й тортур.

12 липня 1847 року Мукачівський замок відвідав видатний угорський поет-революціонер Шандор Петефі, який у своєму що-деннику зробив такий запис:"... Перетворений у державну тюрму, замок стоїть посеред рівнини на високому круглому пагорбі. На схилі пагорба вирощують виноград, не хотілось би мені пити вино з цього винограду. Мені здавалось би, що я п'ю сльози в'язнів".

15 березня 1848 року в Угорщині почалася буржуазна рево-люція для завоювання національноїнезалежності. Революційне на-строєні народні маси Мукачівщини 2 травня 1848 року звільнили з казематів замку політичних в'язнів. У честь цього на півкруглому бастіоні замку була посаджена липа - "дерево свободи". Липа росла і тільки ураган 21 липня 1960 року звалив старе дерево.

Після придушення революції замок у 1856 році знову перет-ворили у тюрму. За документами 1889 року в тюрмі замку було ув'язнено 19700 чоловік. У жовтні 1896 року міністерство юстиції угорського уряду Австро-Угорщини, у зв'язку з тисячоліттям приходу угорців у Дунайську низовину, закрило тюрму в Му-качівському замку. Він опустів, почав руйнуватись.

У 1922-1926 роках чеські власті замок відбудували і перет-ворили в казарму. У радянський час тут була школа механізаторів сільського господарства, школа голів колгоспів, а потім профте-хучилище. Влітку 1960 року у Верхньому замку відкрито музей. Тепер там проходять реставраційні роботи.

Чудова панорама відкривається з висоти замку. Біля його підніжжя розкинулося місто, на північному сході "амфітеатр" дивовижних сопок. Це починаються наші зелені Карпати.

---

МОНАСТИР НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ

На Чернечій горі (на Жорнині) на віддалі 3-х кілометрів від монастиря, у лісі, знаходиться печера довжиною до 25 метрів з чотирма ходами. Викопана вона, мабуть, першопоселенцями-монахами, подібно до Київських та Псковських печер.

Якщо в XI столітті на Чернечій горі було поселення монахів, які могли прийти з Анастасією - дочкою Ярослава Мудрого, лоужиною угорського короля Андрія, то під час татарської навали його було зруйновано.

Документи засвідчують, що засновником Мукачівського монастиря був литовсько-руський князь Федор Корятович. Ана-толій Кралицький в журналі "Слово" 1874 року писав про існуючу легенду про Корятовича, на якого на Чернечій горі напав змій. Князь покликав на допомогу святителя Николая з обіцянкою побудувати в його честь храм. Змія було переможено. Ходячи вздовж Патериці, Корятович гадав, де побудувати храм. Тоді він побачив серед ріки Ангела, який показав йому на Чернечу гору. Тут князь побудував монастирську дерев'яну церкву, невеличкий будиночок для мо-нахів і дав грамоту, якою забезпечив монастир виноградником, млином і заповів, щоб його там, на горі, й поховали.

Першим ігуменом Мукачівського монастиря згадується Лу-ка. Про нього згадує 1458 року Матвій Корвин грамотою на право закріплення за монастирем сіл Бобовище і Лавки. Друга грамота 1488 року доручає розглянути скаргу ігумена Луки. Період ігумена Луки можна вважати епохою розквіту монастиря, адже з того часу розпочалося ведення літопису, а монастир одержав право на свої володіння. Першим Мукачівським єпископом грамотою від 31 липня 1491 року узаконюється "містоблюститель монастиря" Йоан. Він пробував збирати десятину і з тих сіл, які були підпорядковані Грушівській ставропігії, що загострило стосунки між монастирями.

У 1537 році Мукачівський монастир зруйновано війною між Габсбургами і Семигородськими князями. Мукачево і його домінія переходили з рук в руки. Тоді й загинула велика частина монастирських документів.

Відбудова монастиря проходила між 1538 і 1550 роками при єпископі Василії І. Імператор Фердинанд І вважав церкву важливим фактором, через який можна впливати на людей. Цим скористався єпископ Василій І, одержавши грамоту імператора від 1.10.1551 р., якою приписувалося священикам платити єпископу "катедратикум". До того деякі православні священики брали від своїх прихожан церковну данину. Грамотою імператора від 9.10.1551 року вимагався послух духовенства Мараморощини Мукачівському єпископу, а грамотою від 15.03.1552 року засуджувалося втручання магнатів у церковні шлюби. Іншою грамотою дано дозвіл на будівництво млина на ріці Латориця.

При владиці їларіоні в Мукачівському монастирі переписувалися богослужебні й повчальні книги. Монастир був резиденцією єпископа, притулком для мандрівних монахів і центром просвіти.

Михайло Лучкай у своїй "Історії карпатських русинів" пише, що теля смерті їларіона Мукачівським єпископом був призначений Євфімій, прибічник семигородських князів. Але після взяття Мукачева австрійськими військами, Євфімій повинен був тікати в румунське село Лопхадь Сатмарськоїжупи, а помер в.монастирі Гемер 1583 року. Після єпископа Євфімія на чолі Мукачівської єпархії став Амфілохій. У період його правління відбувся Брестський собор, але владика на ньому не був.

До цього періоду належить й організація Острозької школи (1578), яка була прототипом Київської Духовної Академії. Шко-ла при Мукачівському монастирі зазнала безпосереднього впливу Острозької школи. Тут вже тоді було чимало книг перших Острозьких видань. Граматика Метелія Смотрицького мала вплив на закарпатську граматику Арсенія Коцака, який жив і помер у монастирі.

У списках 1599 року згадується єпископ Гавриїл, якого феодал Гашпар Магочі тримав у тюрмі, а потім, отримавши 50 зо-лотих флоренів, відпустив. Закарпатський історик Іван Дулишкович припускає, що наслідник Гавриїла - Сергій був посвячений у архієреї в Києві. Період єпископа Сергія підтверджується ба-гатьма грамотами, що дійшли до нас. Вони видані ерцгерцогом Матвієм, генералом Гонзага, володарем домінії Стефаном Бочкаєм, Валентином Другетом, Ференцом Магочі. Він згадується і як ігумен, і як єпископ.

У 1614 році в документах згадується ім'я Мукачівського єпископа Софронія, якого володар домінії граф Естергазі теж тримав у тюрмі. Історик З.Ашкіназі запевняє, що першим правос-лавним єпископом Угорської Русі, який визнав Брестську унію, був Мукачівський єпископ Парфеній. У грамоті Г.Бетлена 1623 року, якою затверджувався єпископ Петроній, сказано, що він об'єднує всі церкви грецького обряду, тобто православні.

У 1626-1633 роках Мукачівським єпископом був Йоан Григорович, людина високоосвічена, він володів багатьма древніми мо-вами і мистецтвом. У грамоті йому наказувалося заснувати біля монастирів школи. При Мукачівському монастирі така школа діяла, у ній основна увага спрямовувалась на вивченні мов. Помираючи, єпископ Йоан залишив заповіт - призначити спад-коємцем Василя Тарасовича. І не дивно, бо Василь Тарасович до-сконало володів багатьма мовами, був добрим оратором, людиною інтелігентною і високоосвіченою. Тарасович користувався наданими монастирю правами, виходячи з грамот Ф.Корятовича, Фердинандаї, розпоряджень Ізабели,

Капітан Мукачівського замку Балінг, фактичний диктатор Мукачівської домінії, спершу ставився до Тарасовича прихильно, та згодом їх стосунки зіпсувалися. Це було тоді, коли тридцятилітня війна досягла найбільшого апогею. Візантія знаходилась під владою турків, і православні Мукачівської єпархії не' мали захисту. Мукачівські єпископи раніше посвячувалися в Галичині, потім у Молдавіїта Трансільванії. Звідти ж надходили й церковні книги. Тепер Україна часто повставала проти польських панів, а Москва сама переживала "смутні часи".

Єпископ Тарасович опинився серед двох вогнів. На нього тиснули: або прийняти унію з Римом і підпорядкуватися кальвинським князям, або залишитися в старій вірі, але не мати покровителя. Він шукав виходу, та в той час знайти його було дуже нелегко.

Капітан Балінг, підозрюючи Тарасовича в унії, наказав заарештувати єпископа і в повному архієрейському одязі провести вулицями Мукачева і запроторити в замкову тюрму.

Почувши про цю зухвалість на захист Тарасовича виступили володар Ужгородської домінії граф Другет, Нітрянський єпископ Альберт Цегледі, генерал Нярі, архідіакон Варро... Нарешті на захист Тарасовича виступив сам імператор Фердинанд II.

Просидівши в замковій тюрмі майже два роки, Тарасовича oзвільнили. Але указом Фердинанда його перевели в Каллов Саболчанської жупи з призначенням йому субсидії в 200 флоренів.

Як тільки Тарасович був заарештований, єпископську посаду зайняв Порфирій Ардан, але в єпископи не був посвячений і в 1643 році помер. Похований в Мукачівському монастирі. Замість нього Мукачівським єпископом було призначено священика з Доробратова Йоанна Юска. Офіційною датою прийняття унії на Закарпатті вважається 1646 рік, коли в Ужгородському замку зібрали 63 священиків, які вирішили прийняти унію.

Після смерті Тарасовича для уніятів було прислано з Трансільванії єпископа Петра Парфенія, але Рим звання єпископа йому не надав, бо Мукачівська єпархія Римом не визнавалась. Не міг поселитися Парфеній і в монастирі, бо там жив православний єпископ Іоанікій Зейкан. Коли семигородська княгиня Софія Ба-торій стала католичкою, вона вигнала Іоанікія з Мукачівського монастиря. Вона на вимогу молдавського князя Костянтина змушена була передати Мукачівський монастир і єпископську рези-денцію Петру Парфенію, який там і помер восени 1664 року.

Після Петра Парфенія один за одним мінялися єпископи Мукачівської єпархії. Це І.Малаховський і І.Волошиновський, Феофан Маврокордато і Мефодій Раковецький. І тоді Рим надіслав у Мукачево^нового єпископа - грека Йосифа де-Камеліса. При єпископі Йосифі де-Камелісі в Мукачівському монастирі була чимала бібліотека друкованих і рукописних книг.

З другої половини XVIII століття починається період будівництва нині існуючого монастирського комплексу. Велику роль у будівництві зіграв Дмитро Рац - щедрий покровитель монашества. Він настояв на тому, щоб резиденція єпископа була переведена в інше місце, адже Ф.Корятович заснував монастир для монахів. Д.Рац користувався авторитетом у Відні й домігся того, щоб єпископську резиденцію перенесли в Ужгород. Сам повністю перебудував монастир в стилі барокко, залишив значну суму для перебудови церкви, основний камінь під яку 1798 року освятив єпископ Андрій Бачинський. Будівництво церкви було закінчено 1804 року куди було перенесено і останки Дмитра Раца.

З ХVІІІст. при Мукачівському монастирі існувала духовна і школа для монахів. Сюди в 1788р. перевели і Маріє-Повчанську школу. Звідси вийшло багато вчених монахів, які залишили велику духовнолітературну спадщину. Це й протоігумен Іоаникій Бази-лович, ігумен Арсеній Коцак, Анатолій Кралицький та інші.

31733 року вводиться титул протоігумена. Першим був Гедеон Пазин, після нього Макарій Шугайда - автор "Списания обителей Мараморошських", історик Іоаникій Базилович, Матвій Микита - монах Краснобрідського, Маріє-Повчанського, Мстичівського та Біксадського монастирів.

У 1862 році в Мукачівському монастирі виникла пожежа. Згоріло більше 70 сяг сухих дров, від яких погоріло все дерев'яне перекриття монастиря. Оновив церкву Йосиф Майор, закінчився ремонт 1865 року.

За каталогом 1951 року, у монастирі бібліотека нараховува-ла 5400 книг на 17 мовах. Між рукописами були твори Василя До-вговича, Арсенія Коцака, Олександра Духновича, Іоаникія Базиловича. Однак не знайдено рукописів Анатолія Кралицького, його велике листування, зокрема з Михайлом Драгомановим.

Історія Мукачівського монастиря знайомить нас із багатьма іменами, які творили історію не тільки цієї обителі. Монастир на Чернечій горі-це колиска нашої духовної культури.

---

ПІДГОРЯНСЬКИЙ ОБЕЛІСК

На лівому березі швидкоплинної Латориці біля підгорянського мосту стоїть скромний обеліск. Про те мало хто знає, в честь якої події його споруджено. Про це детально розповідає у свій час краєзнавець Петро Петрович Сова.

... Навесні 1849 року по всій Дунайській улоговині майоріли прапори революції. Австрійський імператорський двір на підмогу своїм битим військам направив із сусідньої Галичини бригаду піхотинців з артилерією під командуванням генерала Баркова.

Революційні війська у складі двох батальйонів, завданням яких було обороняти Воловецьку ущелину, відступили й зупинилися на околиці Мукачева біля підгорянського мосту. Через непорозуміння між командирами один батальйон попрямував ще далі, до Берегова. Біля мосту зостався лиш один батальйон, яким командував хоробрий майор Йосиф Мартіні. Він і вирішив вступити в бій з австрійськими військами. Батальйон окопався біля важливого стратегічного об'єкта, а на вершині скелястої Сорочої гори бойову позицію зайняла артилерія.

Майор Мартіні оголосив про мобілізацію у всенародне ополчення й закликав всіх боєздатних чоловіків узятись за зброю. І на , заклик цей почали сходитися люди, озброєні хто чим зміг- косами, вилами, списами... Це були не навчені військовій справі трударі, але повні відваги й бажання дати відсіч ворогові.

На Сорочу гору викотили привезені з Мукачівського замку гармати. Міст розібрали, залишивши тільки кілька дощок для пішоходів. Вранці 22 квітня 1849 року кінний дозір доповів, що ворожі війська підходять з боку Чинадієва. Швидко забрали дошки з переправи, зайняли бойову позицію.

Звістка про наближення ворога була передана в Мукачево, де вдарили на сполох. У всіх церквах задзвонили дзвони, забили тривожно барабани. Було оголошено наказ, щоб усі чоловіки зі зброєю в руках поспішили до мосту.

Саме тоді надійшли студенти-добровольці з Ужгорода. Під розібраним мостом Латориця бурхливо котила свої каламутні води - після дощів вода піднялася. Війська вишикувалися вздовж лівого берега, молоді артилеристи прикипіли до гармат. Перший залп дали гармати з Сорочої гори. У відповідь ворог розгорнув свій бойовий порядок. Його гармати зайняли позиції біля квасцевого заводу в Кольчині. Зав'язаласьартилерійська перестрілка.

Особливо відзначився ужгородський доброволець Андрій Андрейкович. Одним пострілом він знищив австрійського полковника і розбив ворожу гармату, другий постріл звалив коня під генералом Барковим. Артилерія завдала ворогові великих втрат, відбила наступ кінноти.

Бої точилися запеклі. Тільки розбурхані води Латориці не да-вали перейти в рукопашну. Ворог робив спробу за спробою подо-лати водний рубіж, проте це йому не вдавалося. До того ж у перестрілці був важко поранений командуючий ворожою кіннотою граф Бубна, котрий невдовзі помер у Чинадіївському замку. Невдачі утвердили генерала Баркова в думці, що перед ним чис-ленний, добре озброєний противник, і він вирішив відступити. Мукачевоівсяоколицягучносвяткували перемогу.

Ось про ту битву й свідчить обеліск на лівому березі Латориці біля підгорянського мосту.

---

МУКАЧЕВСКИЙ ПИВЗАВОД

“Переконаний у його відданості, доручаю пану Едлю керівництво пивоварнею”, - князь Ференц II Ракоці

Мукачівському пивзаводу минуло 300 років

1 березня 2001 року непомітно для багатьох істориків і краєзнавців Мукачівському пивоварному заводу виповнилося рівно 300 років. 295 із них завод діяв, переживши зміни державно-суспільних устроїв, численні війни, зокрема дві світові, економічні кризи, але не встояв під натиском невдалих сучасних реформ і припинив варити пиво.

Як стверджують дослідники, єгиптяни біля 7000 років тому вже вміли варити із злаків хмільний напій бродіння. Можливо, це були перші кроки зародження пивоваріння – виготовлення одного із найстаріших, найпопулярніших народних напоїв. Протягом сотень років цей винахід людства поступово удосконалювався. Пивовари об’єднувались у цехи, кооперативи, товариства. Розвиток технічного прогресу призвів до створення суперсучасних пивоварних заводів у різних країнах світу.

Архівні матеріали підтверджують, що одною із найперших пивоварень Карпатського регіону є пивзавод у Підгорянах, що в Мукачеві. Рівно триста років тому трансильванським князем Ференцем II Ракоці був заснований Підгорянський пивоварний завод, про що свідчить засновча грамота, датована 1 березня 1701 року.

Місце розташування заводу визначено не випадково. Він забезпечував місцеву переробку ячменю та хмелю, які вирощувалися на величезних навколишніх землях цього вельможі. Місцевість у закруті річки Латориця забезпечувала для пивоваріння гарантоване постачання високоякісної води із гірських джерел. Поряд проходила основна історична дорога зі Сходу на Захід, де у пізніші часи була прокладена залізниця. І, насамкінець, підгорянці вже трохи раніше займалися кустарним пивоварінням.

Вчитуючись у конкретні пункти трьохсотрічної давнини документа, не можна не оцінити гідну подиву здібність і далекоглядність авторів у економічних та технічних питаннях в епоху зародження ринкових відносин.

Насамперед князь Ракоці був зацікавлений у створенні великомасштабного промислового пивоваріння, щоб отримувати значні прибутки для своєї казни. Для здійснення справи він підібрав довірених і відданих йому осіб. Управителем пивоварні був призначений Йоганн Антоні Едл, який виконував функції придворного фінансиста. Він же стає повноправним господарем поселення пивоварів (Підгорян). Селяни були звільнені від кріпацьких обов’язків і закріплялися робітниками на заводі. Управителю приписувалося щоденно аналізувати стан справ, підтримувати високий рівень вимог до роботи працівників, вживати усі необхідні заходи, щоб виробництво забезпечувало значну прибуткову віддачу. При цьому підкреслювалося, що князь переконаний у високій компетенції, знаннях та відданості пана Едла. Управитель був зобов’язаний щомісячно надавати детальну інформацію про поточний стан справ, на підставі яких Його Величність мали можливість тримати під контролем долю Підгорян, розвиток заводу та інші питання. Варто відмітити, що працівникам заводу щомісячна зарплата виплачувалася у присутності пана Едла залежно від конкретної участі у виробництві.

Поряд із управителем, для забезпечення технологічного керівництва процесами пивоваріння був призначений досвідчений спеціаліст – пивовар із Німеччини Йоганн Конрад Хейдолф.

Історичний документ містить конкретні вказівки щодо організації забезпечення виробництва сировиною, паливом, транспортом, відкриття пивних ларьків (барів), боротьби із контрабандним завозом пива на територію князівства іншими виробниками тощо. Передбачалося, що із 5/4 кюбеля ячменю необхідно отримати 90 пінт пива. У перерахунку на 100 літрів пива витрати складали близько 180 кг ячменю.

Закінчувався цей цікавий документ такими словами: “…Інформуючи головного пивовара про вищеназвані вимоги, будучи переконаним у його відданості, доручаємо йому керівництво, сподіваємося на чесну, дієву працю, чим заслужить нашу належну доброзичливість”.

За такими принципами і працював завод, приносячи чималі прибутки дворовій казні.

У 1728 році колишні землеволодіння і маєтки князя з центром у Мукачеві переходять у власність єпископа бамберзького і архієпископа майнцького графа Лотара-Франца Шенборна. Так був покладений початок панування династії Шенборнів на Закарпатті. Розпочався і відлік нового 216-літнього періоду успішної роботи знаменитої пивоварні Шенборнів, про що читайте у наступній публікації.

Розвиток Мукачівського пивзаводу за графів Шенборнів

У 1728 році пивоварня у Підгорянах стає власністю Шенборнів. Цей рік вважається другою датою народження заводу, адже протягом наступних 216 років долею цього виробництва керували дбайливі господарники, високоінтеліґентне сімейство графів Шенборнів. На жаль, вдалося розшукати небагато архівних матеріалів цього періоду роботи пивзаводу. За розповідями підгорянців, колишніх працівників, можна висвітлити окремі моменти заводської історії.

Удосконалення і розширення виробництва, впровадження нової техніки для забезпечення високої якості пива – такі вимоги існували у господарській діяльності заводу. Якщо у XVIII сторіччі всі процеси пивоваріння виконувалися вручну, у дерев’яних чанах і бутах, то у XIX столітті на заводі з’являється обладнання з механічним приводом, парова силова установка, металеві варочні котли тощо.

У 1850-х роках споруджуються друга солодосушильня, яка використовується й по сьогодення, головний виробничий корпус (фасадна частина сучасного заводу). На початку 1900-х років завод вже випускав 1 мільйон 700 тисяч літрів пива.

Технологія пивоваріння є однією із найскладніших у харчовій промисловості. Під час перетворення ячменю та хмелю у пиво проходять складні фізико-хімічні, біохімічні, мікробіологічні процеси, які суворо реґламентуються температурними, вологісними і санітарними режимами. Їх дотримання вимагає значних затрат енергії і води. На заводі створюється потужна інженерна служба. Графська пивоварня була одною із перших промислових підприємств регіону, яка застосувала електричну енергію. У 1890 році у селі Фрідєшово (Кольчино) вже працювала заводська електростанція. Попід Чернечу гору в районі тодішнього залізоливарного заводу (нині станкозавод) був проритий тунель довжиною близько 2 км, через який вода річки Визниця потрапляла на гідротурбіну компактної, акуратно побудованої і обладнаної електростанції, розташованої в 2, 5 км від монастиря вверх по течії Латориці (тепер господарство газопроводу). Потужність генератора станції складала 200 кВт. Цікава деталь – електростанція для гарантованої роботи була укомплектована ще й газогенераторною установкою з двигуном внутрішнього згорання. Ця станція працювала до 1961 року, коли її демонтували з-за “економічної недоцільності існування малих електростанцій”.

Якість води, хоча й не головний, але один із вирішальних факторів пивоваріння. Територія біля 8 га у закруті річки Латориця за заводом сотні років служила надійною зоною водозабору. Розташовані тут колодязі спроможні були щогодини подавати понад 80 кубометрів води. У середині 1800-х років котли для варіння пива стали обігрівати парою замість спалювання під ними дров. Досить потужна котельня з паровими котлами “Бабкок – Вількокс” працювала з 1887 року упродовж більше 60 років. Спочатку потреба у холоді для бродіння і дозрівання пива забезпечувалася наповненням спеціальних карманів приміщень льодом. Лід у великих кількостях заготовлявся взимку на Латориці і зберігався у спеціальних підвалах, побудованих у гірських виробках напроти заводу. Вони збереглися по сьогоднішній день. Згодом, на початку XX століття завод був обладнаний аміачною холодильною установкою фірми “Ланг”, яка теж успішно служила виробництву понад 50 років. Крім того, була змонтована установка для виробництва льоду. Адже, піклуючись за збереження заводської марки, пиво для реалізації у торгову мережу обов’язково поставлялося з відповідною кількістю льоду.

Але повернемося до основного виробництва, де значна реконструкція була проведена протягом 20 – 40-х років XX століття. Побудували нову (третю) велику солодосушильню, у солодовні встановили обладнання для виробництва карамельного та смаженого солоду. Унікальними є 12 бродільних чанів та 42 двохярусні танки для витримки пива. Ці посудини були побудовані однією австрійською фірмою із залізобетону, внутрішні поверхні оброблялися спеціальною пивною смолкою. Значні роботи зі встановленням спеціального обладнання були виконані на інших дільницях, щоправда не все було закінчено, оскільки почалася друга світова війна. І все ж на кінець 1943 року пивоварня графа Шенборна-Бухгайма мала потужність біля 19 мільйонів літрів на рік. Технічний рівень забезпечував конкурентоздатність пива проти багатьох заводів Угорщини і Чехословаччини. Завод являв собою комплексне виробництво, де все було продумано до дрібниць. Він мав свій транспорт, спочатку гужовий, згодом перші у Мукачеві вантажівки. Відходи пивоваріння використовувалися для відгодовування худоби. Надійно діяла система збуту через свої та договірні торгові точки, бари на території області і за її межами. Завод не поставляв пиво тим організаціям, які не дотримувалися належних умов зберігання та продажу. Профілактичне обслуговування (прочистка і пропарка) обладнання для розлиття бочкового пива у барах забезпечувалося спеціальною бригадою заводу. Улюбленим місцем відпочинку і розваг для багатьох мукачівців і гостей був “пивний сад”, який діяв при заводі (де зараз в’їзд на завод). Це був ресторан з літньою терасою, танцмайданчиком, кеглями і гральними столами. Тут, під акомпонемент циганської музики пропонували смачне свіже пиво, фірмові страви і закуски.

Але чи ненайбільшої уваги варті організаторські здібності графів Шенборнів. Протягом багатьох десятиріч завжди вміло підбирали відданих їм управителів, яким повністю довіряли, хоча ставилися до них вимогливо. Це забезпечувало вагомі прибутки власнику і належні податки державі. До речі, завод сплачував податки за системою “непрямого оподаткування” шляхом щоденного визначення фінансовим постом кількості звареного напівфабрикату – пивного сусла.

Мистецтво пивоваріння, окремі його таємниці передавалися із покоління у покоління. Господарі заводу завжди рахувалися з думками спеціалістів, для закріплених на роботу свого часу були побудовані котеджі при заводі (на нинішній вулиці Пивоварів).

Працювати на графа Шенборна було престижно для підгорянців. Вони мали тут гарантовані заробітки і певні пільги. На заводі підтримувалася особлива атмосфера взаємовідносин між господарем і підлеглими, яка складалася із поваги, довіри та намагання працювати якнайкраще. Як згадували старі робітники, особисто граф приїжджав у Мукачево не часто, але, буваючи на заводі, знаходив час поговорити з робітниками, чуйно реаґував на прохання, допомагав у проблемах.

Дійовим стимулом для працюючих було рішення графа видавати кожному щоденно у кінці роботи по два літри пива, які можна було спожити на місці, або забрати із собою. Певна кількість пива видавалася і для сімейних свят. У випадках порушень на виробництві винні могли позбавитися головним пивоваром права на отримання пива на певний строк. Згадують, що головний пивовар пан Годл наставляв підлеглих: “Для вироблення пива високої якості потрібно мати воду, щітку і совість”. Адже ідеальна чистота і стерильність на пивзаводі – неодмінна вимога.

“Наш завод” – так, не без гордості, називали графську пивоварню кадрові працівники. Але у це поняття вкладалося не фізичне володіння, не колгоспна філософія “усе наше”, а виховане сторіччями і сімейними традиціями свідоме ставлення до праці, як джерела добробуту.

Цікавий випадок згадують ветерани. Колись на початку 1946 року на заводі, вже одержавленому, побували якісь високоповажні представники. Оглядаючи територію, один із них, показуючи на акуратні бетонні загонки конюшні, промовив: “Це ми розберемо і влаштуємо тир”. Почувши такі слова, старий Мішко-бачі, який усе життя працював у графа, вийняв піпу із рота і впевнено зауважив: “Ви лиш не кивайте нич, бо прийде пан гроф та пак дустанете”. Ось така філософія панувала у колективі пивоварів, які не зупиняли роботу і в роки війни. У 1944 році було випущено понад 4 млн. літрів пива.

Як складалася подальша доля заводу – у наступній публікації.

P. S. З іменем графів Шенборнів пов’язані становлення і розвиток багатьох галузей господарства нашої області, зокрема харчової промисловості: Берегівський винзавод, розлив мінвод на Свалявщині та інше. Але це вже окрема тема.

Мукачівський пивзавод у роки радянської влади

Друга світова війна спричинила багато випробувань і горя підгорянцям, але завод продовжував працювати. У другій половині 1944 року з наближенням лінії фронту до Карпат значна частина керівних працівників півзаводу евакуювалася на Захід. Але у цій складній ситуації колектив не розгубився. Ініціативна група кадрових працівників взяла не себе функцію управління. Відступаючи, фашисти замінували основні цехи заводу. Ризикуючи життям, майстер бондарного цеху Шмальзельс разом із декількома заводчанами перерізали дроти мінної системи і врятували свій завод.

Одразу після звільнення Мукачева 26 жовтня 1944 року військами 4-го Українського фронту на заводі створюються тимчасова рада управління, а також народна дружина для охорони. У грудні цього ж року, згідно декрету Народної Ради Закарпатської України, пивзавод націоналізували. У 1945 році Народна Рада призначає першим директором Федіра Гелебрандта, головним пивоваром Людвіга Паппа. І вже з перших днів 1945 року завод успішно працював, випустивши за рік 4 млн. 720 тисяч літрів пива.

У цей період завод був гарним, компактним, технічно добре оснащеним підприємством, яке за традиційною класичною технологією варило пиво дуже високої якості. Справжнім багатством були кадрові майстри і робітники – нащадки декількох поколінь пивоварів. Такою була “спадщина” графів Шенборнів, але про це тоді не прийнято було згадувати. Тож, немає чому дивуватися, що на початку 50-х років наш завод був одним із кращих пивзаводів Союзу. Підтверджувала це грамота за підписом Міністра харчової промисловості СРСР А. Мікояна. У 1950 році на заводі випущено 10 млн. 35 тисяч літрів пива при технічній потужності 13 мільйонів.

Пиво – один із найпоширеніших, найдавніших напоїв. Крім спраговгамовуючих, освіжаючих, збадьоруючих властивостей напій при вживанні в міру сприяє покращенню травлення, є певним лікувальним продуктом. Але, щоб ячмінь, хміль, дріжджі і вода перетворилися у пиво, необхідно здійснити досить тривалі фізико-хімічні, біохімічні та мікробіологічні процеси. Звернімо увагу тільки на одну деталь. Повний цикл виробництва триває від чотирьох до шести місяців.

Цілком зрозуміло, що з переходом заводу у власність держави заходи зі становлення радянських порядків проходили складно. У 50-х роках у журналі “Крокодил” з’являється публікація з фотографіями розміром на цілу сторінку, яка ставила запитання, чому це, мовляв, на Мукачівському пивзаводі працює так багато родичів, зробивши перший удар по сімейним традиціям пивоварів. Віднесення харчових підприємств до виробництв групи “Б” залишало їх без можливості отримувати від господаря-держави ресурси у необхідних обсягах на технічний розвиток і удосконалення виробництва. На державному і місцевому рівнях нехтували тоді проблемами пивоваріння і у той же час вимагали щорічного росту виробництва. На початку 60-х років на заводі побував один із партійних керівників області. Вислухавши прохання заводчан, відповів приблизно таке: “Які проблеми можуть бути у пивоварів? Вода, ячмінь є, варіть пиво! Ось у директора “Мукачівприладу” (який був разом із ним) є серйозні проблеми…” Як бачимо, життя дало іншу оцінку.

У той час московські міністерства тоталітарним способом затверджували рецептури, стандарти, технології, норми витрат матеріалів. Про виробництво пива за “графськими рецептурами” не могло бути навіть і мови. Натомість приписувалося виробляти 90% пива “Жигулівського” з єдиною формою етикеток. Трохи згодом з великими труднощами вдалося “проштовхнути” розробки наших спеціалістів — “Мукачівське”, “Мукачівське світле оригінальне” та “Закарпатське”. Але випускалися вони у незначних кількостях. У 50-60-х роках споживачам Донбасу та Запоріжжя відвантажувалося до 10-15% виробленого пива. Різке обмеження директивними органами норм витрат сировини не могло не позначитися на якості і асортименті. Так, на 100 літрів пива давалося менше 125 грам хмелю, а пивовари Чехословаччини відпускали у декілька разів більше. Замість витримки пива у підвалі протягом 24 діб приписувалося тримати тільки 12 і т. д.

Але заводчани знаходили шляхи виходу із різних ситуацій. Виробництвом пива продовжували займатися нащадки сімейних династій підгорянців – Шепи, Гелебрандти, Папп, Коструб, Полянські, Хома, Барчій, Лендєл, Кізман. Естафету головного пивовара від Людвіга Паппа прийняв Антон Врбота, син головного пивовара при графові, згодом - Василь Лендєл, також син кадрового пивзаводчанина. У якості високої оцінки мукачівських пивоварів можна вважати направлення союзним міністерством Василя Лендєла у Баку для надання допомоги у налагодженні варіння пива на місцевому заводі.

Понад 40 років очолювала заводську лабораторію досвідчений спеціаліст А. Лучко. Тривалий час економічною службою завідував М. Вінарь. Біля 50 років пропрацювала на заводі Л. Сологуб. Поступово замінюючи ветеранів, надовго у колективі закріпилися молоді спеціалісти В. Кривда, В. Следенко, Мирослав і Олена Перковські, М. Писаренко та інші.

Слід назвати й найкращих робітників-ветеранів: В. Гелебрандт, І. Пап, І. Чаповці, Ф. Капуста, Т. Удут, В. Масяк, М. Пфістер, М. Кучинка, Т. Шебела, Р. Шебела, Т. Шепа, С. Вербовський, С. Говді, В. Прошек, Ю. Катрич, В. Рихварський, П. Житков, С. Дрецар, В. Княз.

У 50-х роках пивзаводська футбольна команда була однією із кращих в області. Заводський клуб був осередком культурного життя Підгорян. Тут діяли гуртки художньої самодіяльності, організовувалися вечори відпочинку, концерти, традиційні бали тощо.

Категорично відхиляю твердження окремих авторів, що після графських років на заводі нічого не робилося. Спеціалісти і робітники вперто і сміливо, мобілізуючи свої ресурси і технічну творчість, поступово здійснювали технічне переозброєння виробництва. На кінець 70-х років потужність заводу була доведена до тридцяти млн. літрів пива на рік проти 13 млн. у 1944 році, по солоду відповідно до 3000 тонн проти 800 тонн. При проведенні робіт працівники старалися зберегти графські традиції. Особливо інтенсивна робота тривала у період 1959 – 1980 років. У розвиток виробництва було вкладено більше 600 тисяч карбованців, із них 200 тисяч – кредити банку. Були побудовані і реконструйовані цех пляшкового розливу, механізована солодовня, варниця, бродильня, лагерний підвал, зерноелеватор. А також, що особливо важливо, створена потужна інженерна інфраструктура – нова котельня на природному газі, трансформаторна підстанція, холодильно-компресорна станція, водозабірні колодязі, прокладено 6 км високовольтних кабелів. У 1974 році завод випустив 25 млн. 940 тисяч літрів пива – найбільше за всю свою історію. А далі пішов спад.

За роки радянської влади на пивзаводі змінилося більше 16 директорів. Переважна більшість із них багато зробила для заводу. Але були керівники досить далекі від пивоваріння, які у силу свого характеру не мали чіткої перспективи щодо розвитку заводу, нехтували думкою спеціалістів, не переймалися технічними проблемами виробництва. Саме це стало головною причиною серйозних порушень технічної експлуатації споруд, виходу з ладу обладнання, повного розвалу технології. У 1996 році на заводі припинили виробництво пива.

Згідно думки багатьох спеціалістів, на заводі, маючи власний солод, необхідно зберегти виробництво спеціальних місцевих сортів пива за класичною технологією обсягом біля 10 млн. літрів. До речі, споживачі поступово повертаються до натуральних, традиційних продуктів харчування, і одним із них є “живе пиво” без застосування численних додатків.