МИХАЙЛО АНДРЕЛЛА- МУКАЧІВСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК-ПОЛЕМІСТ

Уперше згадка про письменника-полеміста XVII століття Михайла Андреллу-Оросвигівського з'явилася в науковій літера-турі наприкінці XIX століття: літературознавці І.Дулішкович та О.Петров високо оцінили уцілілі рукописи "Ієрея Михайла". А в наш час найгрунтовніші дослідження творчості М. Андрелли зро-бив доктор філологічних наук Василь Микитась у книзі "Україн-ський письменник-полеміст Михайло Андрелла", яка побачила світ у видавництві "Карпати" 1960 року.

Народився Михайло Андрелла в Росвигові, тому й назвав се-бе Оросвигівським. Хто були його батьки, достоту невідомо. Очевидно, вони належали до незаможних селян чи до убогого ду-ховенства. І достоту невідомо, в якому саме році народився. У своєму творі "Оборона", написаному в період від 1697 до 1701 ро-ку, він занотовує: "вже старець, маю шістдесят і більше літ", тому прийнято вважати, що народився він у 1637 році. Закарпатські історики М.Лелекач і М. Грига у своєму "Виборі із старого русько-го письменства Подкарпаття" вважають роком народження М.Андрелли1639.

На початку "Оборони" М.Андрелла називає себе "Ієреєм Михайлом Феодулом і Христодулом", а пізніше- "Миговкою" і "Оросвигівським". Подібні назви залишив він і у своїх приписках на "Острозькій біблії" 1581 року, що була його власністю, на "Трефологіоні" в селі Бедевлі. А коли помер, то на одній з богослужебних книг села Ізи, де письменник жив останній час, записано: "року 1710 вмер священо-ієрей Михаїл, званий народом Миговк".

Андрелла часто у своїх творах згадує, що спеціальну богословську освіту він здобув за межами рідної землі. Так, в "Обороні" він записує угорською мовою: "Я також був... у Відні, Презбурзі, а також Трнаві". Мабуть, учився Андрелла у віденській єзуїтській семінарії "Познанеум" і Трнавській гімназії, перетво-реній єзуїтами на університет. Тут кілька місць щороку надавало-ся представникам західноукраїнського походження, щоб вихо-вати з них вірних слуг Ватікану. Після закінчення богословських наук його було призначено сатмарським пресвітером. Знання іно-земних мов допомогло йому поглибити освіту й розібратися в то-дішньому суспільно-політичному і релігійному русі.

Повернувшись на батьківщину, Андрелла починає дуже пильно читати православні книги; які у великій кількості на той час доставлялись з України та Росії. У своїх творах він згадує "Лексикон славенорусский й имен толкование" Памви Беринди, "Ключ разумения" Іоаникія Галятовського, "Камінь" Петра Могили та інші.

Михайло Андрелла був начитаною, висококультурною на свій час людиною. Без знання історії папства і релігійного руху взагалі він не зміг би вступити в полеміку з високоосвіченими єзу-їтськими богословами і перемогти їх. Про свою перевагу над єзу-їтами він писав: "Они, римлянове, не могут моє прочитати письмо, ямогу, слава Богу, й римское, угорское, греческое, еще й польско-готроха,мало".

У 1669 році Михайло Андрелла пориває стосунки з унією і стає на захист тих, кого нещадно обдирають пани. Перебуваючи в середовищі простого народу, письменник став виразником дум і прагнень закріпаченого селянства і найбіднішого духовенства, яке також несло на своїх плечах тягар кріпосницькоїсистеми.

За відхід від унії Андреллу разом з його двома братами заку-вали в кайдани й кинули у підвали Мукачівського замку. Про муки і насильства, які довелося пережити, письменник не раз зга-дував у своїх творах, зокрема в "Логосі" й "Обороні". Не зламавши мужнього Андреллу залякуванням і тортурами, його намагаються підкупити дарунками та грішми. Він з гнівом відкинув і це. Незважаючи на жорстоке переслідування, він проповідував пра-вослав'я і тим морально підтримував широкі народні маси в їх боротьбі за "стару віру".

За своєю художньою досконалістю твори Андрелли поступаються посланням І. Вишенського, але в ідейному плані вони стоять нарівні з ними і становлять певну художню цінність. Як публіцистично-полемічні твори вони попри релігійну оболонку І відбивають соціальні й національні прагнення українського народу на Закарпатті, що має особливе значення, бо Андрелла на тон час був єдиним представником літератури закарпатської гілки, українського народу.

Поєднання гумору, сатири і нещадного сарказму визначають особистість полемічної майстерності Андрелли. Сміх письменника, спрямований проти ворогів, був влучним і гнівним. Комічне у викритті явно негативних персонажів і трагічне в показі життя обездолених мас - цінність полемічних творів Андрелли.

МИХАЙЛО ЛУЧКАЙ - ЛІНГВІСТ, ФОЛЬКЛОРИСТ, ІСТОРИК

Михайло Михайлович Лучкай (за одними даними прізвище Матяцков, за Іншими - Поп) народився 19 листопада 1789 року на Мукачівщині, у селі Великі Лучки, від якого і взяв прізвище. Гімназію закінчив в Ужгороді, богословську семінарію - у Відні. Потім два роки був священиком у рідному селі.

У 1818 році Михайло Лучкай став архіваріусом і секретарем! єпископа Олексія Повчія. Старий єпископ полюбив Лучкая зад діловитість, і коли у 1829 році князь Карл-Людовик Бурбон, що проживав в італійському місті Лукка, попросив єпископа прислати священика східного обряду. Повчій запропонував цю посаду Лучкаю.

Михайло Лучкай провів в Італії три роки, був придворним ї священиком князя. Тут він написав свою знамениту "Слов'яно-руську граматику". Вона вийшла друком латинською мовою у Відні 1830 року. Це була перша друкована граматика на Закарпатті, яка принесла Лучкаю заслужену популярність. У книзі бу-ло вміщено зразки народної мови - фольклорні матеріали краю, пісні рідного села. У передмові до неї автор говорить, що, на його думку, літературною мовою для Заходу має бути латинська мова, для Сходу - церковнослов'янська. Він і подає розбір церковно-слов'янської мови в діалектах "карпаторусской формм".

У 1831 році в Будині вийшло дві книжки Лучкая під назвою "Церковні беседи на всі неділі рока на поученіе народнеє". Про-повіді були розраховані, крім священиків, і на простий люд.

У передмові своєї граматики Лучкай обіцяв видати історію "рутенського племені". Минуло понад десять років напруженої праці, перш ніж він, у же буду чи парохом Цегольнянської церкви в Ужгороді, виконав свою обіцянку. У 1843 році рукопис "Історії карпатських русинів" було підготовлено до друку латинською мовою в шести томах, але автору не судилося побачити його над-рукованим. Він помер раптово 3 грудня 1843 року на 54-му році життя. Похований у крипті біля Цегольнянської церкви.

Після смерті М.Лучкая залишилося понад 5 тисяч флоренів боргу, а тому єпархія прийняла рішення продати рукопис "Історії" Будапештові за тисячу флоренів. Рукопис передано на рецен-зію члену консисторії Андрію Балудянському. Яка була рецензія - не відомо, але рукопис Лучкая був прихований недругами на полицях єпископської бібліотеки. Дослідники історії і культури Закарпаття знали про рукопис Лучкая, але знайти його так і не пощастило. Тільки у 1962 році це вдалося Юрію Саку - кандидату філологічних наук Ужгородського університету. І він приступив до перекладу його на українську мову. Вже три томи "Історії" вийшли в "Науковому збірнику" в Свиднику, готуються до друку й інші томи.

"Історія карпатських русинів" М.Лучкая пов'язана з минулим Закарпаття. Історичні факти й події, про які розповідає Лучкай, відомі вченим, проте сама праця як рукописна пам'ятка є цікавою і цінною. Наукова її цінність полягає в тому, що автор використав багатий архівний матеріал Мукачівської єпархії, різні грамоти, листи й протоколи, які нам тепер уже недоступні, бо зникли назавжди. Після смерті Лучкая їх було знайдено на його квартирі, але сучасники не зуміли зберегти спадщину.

Серед закарпатських письменників першої половини XIX століття вагоме місце належить Михайлу Лучкаю - лінгвісту, фольклористу, історику, перекладачеві, культурному і громадсь-кому діячеві, 200 років від дня народження якого так було широко відзначено у нас на Закарпатті.

ІСТОРИК ІВАН ДУЛИШКОВИЧ

Народився майбутній закарпатський історик Іван Дулишкович у селі Голятині на Міжгірщині у 1815 році в сім'ї приходського священика. Після ужгородської гімназії закінчив філософські студії в Кошицях, богословську семінарію в Ужгороді.

Молодого священика направили на Верховину в Скотарське, потім у Верхні, а звідти в Нижні Ворота, де прослужив 28 років. З 1869 року він - приходський священик у Чинадієві, де і помер 21 лютого 1883 року.

Іван Дулишкович належить до тієї закарпатської плеяди, яку не зломили жорстокі переслідування та цькування з боку єпископа -мадярона Стефана Панковича. Його було звільнено з посади благочинного, і тільки після смерті Панковича єпископ Йоан Пастелій відкрив Дулишковичу доступ до єпископського архіву, щоби дати змогу наполегливому шукачеві істини використати маловідомі джерела для написання правдивої історії свого краю.

З Олександром Павловичем Іван Дулишкович не був особисто знайомий. Але після того, як анонімний кореспондент віденського "Вісника" докоряв, що немає відважної людини, яка б написала історію русинів, О.Павлович в газеті "Слово" 1870 року заявив, що дасть 100 гульденів тому, "кто составит хорошую историю угро-русского народа". Це допомогло Дулишковичу в пошуках історичних джерел для прискорення написання такої історії. Почувши про роботу Дулишковича, галицький історик А. Петрушевич у газеті "Свет" писав: "Радуюсь тому, что Закарпатская Русь приступает к составлению истории своего Отечества, способственная к тому А.И.Павловичем".

Перші свої історичні матеріали І.Дулишкович опублікував у газетах "Свет" і "Карпат", а також у львівському "Слові". Розділи своєї "Історії" він надіслав О. Павловичу, а той переправив рукопис А. Петрушевичу з листом від 5 грудня 1872 року, в якому писав: "Иоанн Дулишкович, вернмй смн Угорской Руси, приходской священник в Чинадиеве, намеряет издать своє сочинение "Исторические чертм Угро-русских". Покорнейше молю Вас, чтоб Ваше высокопреподобие изволило как знаток милостиво изречи своє мнение...".

1875 року в Ужгородській друкарні Карла Іегера і Альберта Ренея вийшли перший і другий том "Исторических черт...". Тре-тій том вийшов 1877 року в друкарні Максиміліана Полячка в Уж-городі, а четвертий, що починався добою Андрія Бачинського, друком не вийшов - доля рукопису не відома.

"Історія" Івана Дулишковича, хоч дещо подібна до "Історії" Михайла Лучкая, але вона оригінальна. Для неї автор збирав і ви-вчав матеріали Шафарика, Коллара, Добровського, Дідицького та інших істориків, з якими він полемізує і використовує матері-али сучасної галицької, угорської та закарпатської публіцистики.

У другому і третьому томах, де в основному подається історія церкви, Дулишкович звертається до своїх попередників - Луч-кая і Базиловича, виправляючи неточності, додаючи свої дані.

Четвертий том був особливо цінним, адже автор, крім архівних матеріалів, користувався також спогадами сучасників, бо в ньому були матеріали, починаючи від Андрія Бачинського і кінчаючи 1831 роком, тобто смертю єпископа Олексія Повчія.

Олександр Павлович з щирою повагою ставився до І. Дулишковича. Він допомагав йому матеріально і морально. Для видання "Історії" Павлович пожертвував 500 золотих і доклав чимало зусиль для її розповсюдження. В одному із листів 1876 ро-ку Павлович писав: "И.Дулишкович последние дни осени жизни своей посвящает угро-русскому племени, да укрепит Бог его силы, чтобы возмог облагородити наш бедный утесняемый народ, живущий в ущельях Карпат, ожидающий лучших дней". Іван Дулишкович у вступі до першого тому своєї історії написав: "Должностью своєю считаю объявить, что возможность печатания сего сочинения удалось наиболее вследствие поддержки Его Высокопреподобия приходского священника Свидницкого, благочинного і консисториального Советника епархии пряшевской о. Александра Павловича, мужа благородних чувств, народного писателя й поджигателя всего, ведущего к просвещению народа нашого".

Отже, "Исторические черты Угро-Русских" Івана Дулишковича в 4-х томах, як і "Краткие сведения об учреждениях Федора Корятовича" Йоаникія Базиловича в 2-х томах та "Історія карпатских русинів" Михайла Лучкая в 6-ти томах - безцінний вне-сок в історіографію Закарпаття. Мабуть, настав час приступити до їх перевидання.

БУДИТЕЛЬ ОЛЕКСАНДР ДУХНОВИЧ

Серед невеликої когорти видатних людей віками уярмленого Закарпаття одне з чільних місць належить скромному, але плід-ному і багатогранному культурно-освітньому діячеві Олександру Васильовичу Духновичу.

О. В. Духнович народився 24 квітня 1803 року в селі Тополя Гуменського округу на Словаччині в сім'ї сільського священика. Батько його був прогресивною людиною і намагався виховати Сина якнайкраще. Навчаючись в Ужгородській гімназії, Олек-сандр мав намір вступити після її закінчення до технічної школи і здобути освіту інженера-землеміра. Однак, важке матеріальне становище після смерті батька в 1816 році змусило обдарованого юнака поховати свою мрію. Закінчив філософські студії в Кошицях та богословські в Ужгороді. Його призначили службов-цем єпархіальної канцелярії у Пряшеві.

Про цей період життя Духнович писав: "Тяжкою була моя до-ля в єпархіальному уряді. Бо хоч я працював дуже старанно, не дістав я ні одного динара нагороди і зазнав тяжких злиднів. Вже й одяг мій подерся, і я не раз сидів дома босий і все ж таки старанно писав. І за все це дивної вдачі єпископ (Г. Таркович) з чистої скупо-сті ще й харчі і кімнату відмовив мені. Нічого не допомогли прохан-ня, пролиті сльози, нічого не принесла сумлінність. Тому в кінці жовтня 1830 року з позиченим одним флореном, обірваний і напів-босий, як злодій, я залишив місце муки і прийшов до Ужгорода".

У 1838 році Олександра Духновича призначають нотаріусом Мукачівської консисторії, а через шість років знову повертають у Пряшів. Там він розгорнув широку культурно-освітню, літера-турну і видавничу діяльність, цікавився станом та розвитком народної освіти, писав і видавав літературні альманахи, народні ка-лендарі, шкільні підручники, записував усну народну творчість, працював над своїми літературними творами, заснував перше лі-тературне товариство "Литературное заведение Пряшевское". У Пряшівській гімназії викладав російську мову, допомагав бідним студентам матеріально.

На роки перебування Духновича у Пряшеві припала револю-ція 1848-1849 років в Угорщині. З одного боку, Духнович співчу-вав національно-визвольному рухові своїх земляків, але, не розу-міючи реакційної політики російського царизму, вітав прихід в Угорщину російської армії, як визволення від колонізаторів.

За видання "руських книжок" 27 квітня 1849 року Духновича заарештували угорські гонведи і, знущаючись над його людською гідністю, босоніж погнали від Пряшева до Кошиць, у тюрму. Ре-пресії, переслідування "русскости" не зменшили його активність у громадській і літературній діяльності. Перебування російських військ в Угорщині і деяке послаблення національного гноблення після революції 1848-1849 рр. Ще більше спонукало його до праці.

Улітку 1851 року О.Духнович приїхав з Пряшева в Ужгорода наміром заснувати руську друкарню, де можна було б друкувати не тільки церковну літературу, але й підручники для шкіл, світські книги. Йому здавалося, що вже ліквідовано усі перешкоди і таку друкарню можна буде відкрити в Мукачівському монастирі, за лучивши до цієї справи тамтешніх монахів. Він погодив питання з ї єпископом Василем Поповичем, з яким раніше працював у Пряшівській капітулі. Та в єпископській капітулі його задум не підтримали. Приголомшений Духнович, забравши свої речі з Цегольнянської фари, виїхав з Ужгорода.

У 1856 році пряшівський єпископ Йосиф Гаганець зібрався відвідати Мукачівський монастир. У цю подорож, яка відбулася й між 15 і 30 вересня, узяв із собою Олександра Духновича. Єпископ В. Попович подбав про урочистість зустрічі з пряшівськими посланцями. За свідченням О.Духновича обидва архієреї "слились в одно тело, дышущее одною мыслею и одною душею". У цій дружній атмосфері О. Духновича знову осінили надії заснувати на Чернечій горі в Мукачеві друкарню.

На відправах у монастирі виступав дитячий хор із села Давидкова, яким керував місцевий священик Іван Куліман. Він запро-сив високих гостей у своє село. Єпископ вагався, а Духнович умо-вив його. У Давидкові перед зібраним народом єпископ Гаганець висловив похвалу дитячому хору і його керівнику, закликав батьків посилати діточок до школи, дбати про їх освіту.

Навесні 1858 року єпископ Й. Гаганець і О. Духнович знову відвідали Мукачівський монастир на Чернечій горі. Але на відкриття там друкарні О. Духнович дозволу не одержав. Мо-настиреві він залишив свої рукописи та книги з автографами.

Олександру Духновичу належить центральне місце в роз-витку літературного руху в середині XIX століття між українцями Закарпаття і Східної Словаччини. Як у тогочасній журналістиці, так і в організаторській і видавничій діяльності - всюди зу-стрічаємо ім'я О. В. Духновича. Пам'ятаючи про умови, за яких Духновичу доводилося працювати, - не лише написати й за свої гроші видавати книжку, а потім роздавати сільським дітям, та ще часто бути покараним - схиляєш голову перед його великою лю-бов'ю і безкорисливістю.

У часи посиленого національного гніту українців Закарпаття і Східної Словаччини, коли одна частина інтелігенції, соромлячись свого бідняцького походження, мадяризувала свої прізвища, О. В. Духнович з гордістю писав:

Народ любив свого поета за те, що він не соромився свого ро-ду, не відрікався від нього, заступався за нього. Поет завжди ди-вився на Схід, мріяв про возз'єднання з єдинокровними братами:

Духнович відстоював інтереси простої людини, жив її жит-тям, оспівував її в своїх творах. Він був людиною великого при-родного таланту і різнобічних здібностей, завдяки чому став ви-датним діячем у галузі культури і народної освіти.

Завдяки наполегливості й працездатності Духнович опану-вав філософію, історію, літературу, юриспруденцію, педагогіку та ряд інших наук. Він оволодів латинською, грецькою, угорсь-кою, німецькою, чеською, словацькою, польською, не кажучи вже про російську та українську, мовами, про що свідчать його чис-ленні твори з літератури, історії, етнографії, філософії! педагогіки та публіцистична, культурно-освітня і педагогічна діяльність.

Олександр Духнович активно співробітничав у віденських, будапештських, галицьких та київських періодичних виданнях. Він листувався з передовими представниками інтелігенції Пет-рограда, Москви. Його ім'я було відоме за межами Австро-Угорщини як борця проти денаціоналізації рідного краю. У домюнхенській Чехословаччині вірш О. Духновича "Подкарпатские русини, оставьте глубокий сон" був гімном Підкарпатської Русі.

Велику спадщину О.Духновича українською, латинською та угорською мовами ще повністю не вивчено. Навіть у Пряшеві, де видаються його твори в 4-х томах, зібрано не все, що залишив нам поет, публіцист, педагог, культурно-освітній діяч.

Помер О.В.Духнович 29 березня 1865 року в Пряшеві, де його й поховано.